1 вересня 1939 року два демони Темряви розпочали найкривавішу в історії людства війну. 2 вересня 1945 року кровопролиття, яке забрало мільйони людських життів, було припинене. Очевидці, учасники Другої світової війни залишили нам свої спогади. Кожна така розповідь – своєрідна та унікальна баченням і осмисленням подій. Адже, як відомо десять художників одне і те ж дерево відобразять на своїх картинах по різному.
Про те, як Долина та її околиці, долиняни та мешканці довколишніх сіл пережили лихоліття Другої світової війни – написано й розказано дуже й дуже багато. Але з року в рік з надр людської пам’яті, зі спогадів сучасників і учасників тих важких літ надлюдських випробувань зринають все нові й нові малознайомі штрихи, котрі доповнюють цілісне полотно тогочасних подій.
Про вервицю трагічних моментів з життя Долини початку сорокових років минулого тисячоліття, котрі стосуються періоду воєнного лихоліття, розповідає у своїх спогадах колишній долинянин Францішек Стемлєр. Декілька пазлів з його спогадів долучаємо нині до мозаїчної картини загальнолюдської пам’яті.
Друга світова війна розпочалася для долинян мобілізацією до війська багатьох містечківчан, поразкою польської армії, котра не змогла протистояти гітлерівській потузі, й ворожою окупацією. Першими кривавими окупантами того періоду на наших теренах були московити. Автор спогадів, про котрі йде мова, зокрема, пише:
«…Як це не один раз бувало в історії нашого міста, Долина свій вересень переживала інакше. Сюди також доходили відголоски про концентрацію на кордоні радянських військ, але про це тут знали раніше, вже від 10 вересня. Неспокій, викликаний тими повідомленнями, охопив деякі родини так глибоко, що молоді люди приймали рішення приєднатися до виру втікачів з наміром добратися до Румунії. Такий підхід описав Станіслав Шведовський, зять Кароліни Стемлєрової.
«В подорож ми вирушили з наплічниками. На дорозі, яка провадила до Калуша, багато було різного роду знедолених військових і цивільних утікачів. Люди чіплялися до запряжених кіньми возів, котрі проїжджали мимо, або принаймі укладали свої клунки, й так пливля людська хвиля через ті прекрасні пагорбкуваті околиці. Солдати були понурі й збідовані. Йшли з ними й офіцери. Серединою дороги тягнувся різний військовий транспорт. Іноді проїжджали лімузини, в яких було помітно елегантних дам, очевидно, дружин вищих офіцерів. На узбіччях шосе лежали трупи тих, хто не зніс тягаря подорожі у важкі спекотні дні. При дорозі стояли люди з коновками зсілого молока, яким пригощали спраглих. Час від часу на горизонті з’являлися літаки, але людський натовп, котрий сунув дорогою, не обстрілювали…»
Автор спогадів далі пише, що «в Калуші колони втікачів затримували й намагалися завернути назад, а солдатів спрямовувати до збірних пунктів. Переночувавши в примітивних умовах одну ніч під Калушом, Шведовський з приятелем випадковим потягом повернувся до Долини.
Орієнтовно 15 вересня вже існувала певність, що німці далі річок Дністер і Стрий не пересуватимуться, й що долю Східної Малопольщі буде вирішувати Радянський Союз. Тож деякі втікачі почали змінювати напрямок руху через Долину на Румунію й рушали до прикордонного села Вишків і далі – до Угорщини.
18 вересня з боку Одиниці в Долині почувся гуркіт важкого транспорту. Люди запитували одні в одних, що б це могло означати, й самі ж віднаходили відповідь, просту й влучну: «Совіти захоплюють місто…» Дійсно, так воно й було. Різні види автомобільного й кінного транспорту пересувалося трасою від Станиславова в напрямку Львова. Бічними дорогами вторгалися дрібніші підрозділи.
Ігнацій Рабчук так описав окупацію Долини: «Під час захоплення міста я разом з Федащуківною був на ринку. Військо оточило ринок, на сходах крамниць встановлено чотирилюфові кулемети. Збідованим польським солдатам наказали здати зброю, складаючи її поруч студні біля фігури св. Флоріана…
…Услід за військом почали з’їжджатися урядовці. Долинський повіт було розділено на три адміністративні райони: Долина, Болехів, Рожнятів. Керівником району в Долині став Ковальов… Прибулі службовці й солдати сквапливо користали з розпродажу одягу, тканини, білизни, предметів галантереї…»
У своїх спогадах Францішек Стемлєр згадує й про ті репресії, які московитські окупанти застосовували по відношенню до неугодного їм місцевого населення. Ось декілька штрихів з цього приводу:
«…Почали також справджуватися поголоски про вивезення людей до Сибіру.
Розпочалося це в лютому. Під вибраний дім під’їжджали звичайні запряжені кіньми вози, на котрі, згідно списку, завантажувалися цілі родини з мінімумом особистих речей. Їх перевозили до товарних вагонів, встановлених на бічній колії.
Станіслав Шведовський так описує вивезення квартирантки на ім’я Кама з першого поверху нового будинку Кароліни: «Близько четвертої години ранку до дверей Ками хтось постукав. На віддалі кількох кроків від дому стояв віз і група солдатів. Було в цьому щось загрозливе. Кама поспішно уклала речі й віднесла ключі до Кароліни, котра мешкала в старому домі. Солдатам сказала, аби почекали, бо йде за своїм револьвером. Після того, як вийшла від Кароліни, показала здивованим солдатам книжечку для молитви й пояснила, що це і є її зброя…» Долю Ками розділило чимало родин…»
Ще один фрагмент з цього приводу:
«13 квітня на Поліссі, Волині й в Малопольщі, в тому числі й в Долині, розпочалася друга хвиля вивезення людей. Ігнацій Рабчук пише: «Понурої ночі вирвано з ліжок моїх батьків Марію з Слонєвських й Антонія Рабчуків з донькою Ельжбєтою і наказано покинути дім впродовж двох годин. Їх вивезли в товарних вагонах до Казахстану».
В той час долинула до Долини звістка, що в Перемишлі діє радянсько-німецька комісія репатріації «біженців», котрі передували на землях Західної України. Шведовські приступили до пакування речей і 28 квітня вирушили потягом. Після драматичих переживань на кордоні з Генеральною Губернією й десяти днів подорожі добралися до Варшави. Станіслав влаштовується на посаду керівника нічліжного дому для репатріантів, одночасно намагаючись відкрити адвокатську контору.
На переломі липня й серпня настали нові, треті вже, масові депортації людности з теренів, захоплених Радянським Союзом. Цього разу вивозили воєнних біженців, котрі прибули з західних і центральних воєводств, їх налічувалося близько 240 тисяч осіб…»
Виділивши три хвилі масових депортацій у «місця не настільки віддалені», автор спогадів зупиняється й на четвертій хвилі. Він, зокрема, пише:
У травні й червні 1941 року наступила четверта хвиля депортації. Тоді з Долини забрали, поміж іншим, й Ісидору Кунцову, професорку Гімназії, дружину Станіслава, разом з четвіркою дітей від 2 до 14 років. Вивезено також комуністичну чарунку з Занклем.
Ось як зберіг це в пам’яті Христини Кунц (1932 р.н.): «Мама, після того, як забрали батька й брата Лєшка, очікувала вивезення до Сибіру. Можливо, це відкладали, беручи до уваги четверо малих дітей. Однак 4 травня нас забрали на фіру й завантажили до товарного вагону на боковій колії долинського двірця. У вагоні вже було кілька родин: дорослі, хлопці, дівчата й діти. Мама з наймолодшим братиком (народився в 1939 році) всілася на кіш й так, сидячи, спала вночі. Вікна вагону були заґратовані, двері закручені дротом. Дорога провадила через Львів і Смоленськ. Тут, після десяти днів подорожі без пиття, вночі почали відкривати вагони й давати «кіп’яток». Дотепер на різних зупинках люди намагалися подати нам через віконця якісь харчі, але їх відганяли. Дальше дорога лежала через Тулу, Уфу, Куйбишев, Томск. У Красноярську нас вивантажили. Виявилося, що з танспорту втекло троє осіб, декілька померло, між іншим й 80-літня Лясотова. Декілька осіб захворіло на скрут кишок внаслідок утримання з природною потребою.
В Красноярську два тижні ми перебували на стадіоні, де й підписали документ про добровільне перебування в СРСР на 25 років.
Дальшу дорогу долали на пароплаві «Орджонікідзе» рікою Єнісей, в напрямку півночі. Тривало це два тижні. В дорозі у нас вкрали всі документи батьків і наші метрики. На цьому ж пароплаві ми довідалися, що спалахнула німецько-радянська війна. Добралися до Ярчиського району, до совхозу імені Молотова, участок Смольная. Це була тайга на берегах Єнісею…
…Жертвами масових депортацій в чотирьох хвилях, крім згаданих уже Кунців, Любачевських і Рабчуків, з Долини впали близькі до Стемлєрів родини: Сервацькі, Павловські, Леськевичі, Дзєржановські з Загір’я, Сорочинські з Новички, Бендеки, Нарогіви, Ваймани (виїхали з хворою на скарлатину дитиною), Поврозники (він був останнім бурмістром міста). Вивезено було також Сумського, пізніше він загинув у Сибіру…»
Відносно короткий час тривала згадана московитська окупація, котра залишила по собі такий важкий спомин. Та на світовій арені, на котрій тривала кривава вистава самознищення людства намічалися суттєві зміни, які настали в червні 1941 року. Захопили ці криваві жорна й Долину, до якої стрімко наближався момент заміни одних окупантів іншими, котрі також жадали людської крові. Францішек Стемлєр розповідає:
«…У неділю, 22 червня 1941 року, до Кароліни прийшла Людвікова Добжанська з Кулі зі звісткою, що розпочалася німецько-радянська війна. Мама зреагувала блискавично: «Диявол піде, а чорт прийде…» Наступ на Долину розпочався з нальоту на Саджаву, де знаходився склад радянської військової амініції. Наліт поєднався з діями п’ятої колони з Облісок. У понеділок совєтські родини на автомашинах, й навіть фірманками, спішно покидали місто. 23 – 24 червня з боку Болехова на панцерниках вторглися німці, а збоку Вишкова – угорці. Захоплено урядові приміщення. Поліція дислокувалася в будинку адвоката Дереша, біля Охоронки при вулиці Міцкевича…»
Як ми вже наголошували, нові окупанти також жадали крові. Але коли московити були неперебірливі й нищили всі національності поспіль, то німецько-фашистським найбільше до смаку було нищення єврейського населення. Не оминула ця кривава трапеза й Долини, де на той час представників єврейського народу була доволі чисельна громада. Автор спогадів, на котрі нині опираємося, розповідає наступне:
«…Долині, як і всьому Генеральному Губернаторству, загрожувала ліквідація євреїв. Були різні акції в різних дистриктах і повітах. В нашому місті, наприклад, найперше зайнялися лікарями ветеринарії. Описав це Кшиштоф Доніґєвич: «У квітні 1942 року спеціальний гестапівський підрозділ, котрий складався з кількох осіб, прибув до Долини й забрав до Станиславова лікаря ветеринарії Стефана Ґолдвассера разом з дружиною. Одночасно забрали й їхнє майно, поміж іншим – наукову бібліотеку, інструменти й ліки, пояснюючи, що їх переводять на Україну, де організовується ветеринарна опіка над виснаженим живим інвентарем. Через декілька днів я отримав від Ґолдвассера листівку, в якій він повідомляв, що заквартировано їх у колишньому єврейському млині на периферії Станиславова й вони готуються до виїзду на Україну. Надійшла також інформація, що в той самий час на терені станіславовського воєводства забрано всіх євреїв-ветеринарів з родинами й зібрано всіх у тому самому млині. Через кілька днів їх було ліквідовано».
Але страшні моменти, пов’язані з ліквідацією євреїв у Долині, повинні були лишень настати. Почалося безневинно. «Приблизно в червні 1942 року, – пише Юзеф Шиш, – на адресу Маґістрату надійшла пересилка у вигляді двох великих бочок хлорованого вапна, якого ніхто не замовляв. Бочки укладено в складі для зберігання…» Ніхто не здогадався, з якою метою їх надіслано.
Дня 31 серпня 1942 року мешканців дому Кароліни Стемлєрової о четвертій годині ранку пробудили відголоски кроків якоїсь групи людей. Ці звуки доносилися з помістка, котрий провадив до єврейського цвинтаря, розташованого на узгір’ї навпроти будинку Стемлєрів на відстані близько двохсот метрів. Скрадливо зазираючи через заслонені вікна, вдалося побачити, що під охороною в напрямку цвинтаря крокує Judenpolizen долинського ґетто – кільканадцять молодих євреїв, котрі несли лопати, кирки й скрині з амуніцією. Через деякий час на цвинтарі почали копати глибокі ями.
Трохи згодом з боку ринку (близько 500 метрів від дому Стемлєрів, звідки спостерігали за всіма подіями) долинули відголоски пострілів, крики, зойки, плач. Це вбивці з Schwarzkorpus, який входив у склад Einsatzgruppe, розпочали акцію. Без огляду на вік, стать, стан здоров’я виганяли євреїв з осель на ринковий майдан, де їх шиковано в шеренги в позиції навсидячки. Хворих, знесилених, млявих й тих, хто пробував рятуватися втечею, вбивали на місці. Немовлят розривали. Так було вбито дитину Терріїків при вулиці Словацького. Потекла хідниками й вулицями кров…
Декілька годин пізніше в напрямку цвинтаря почали йти групи євреїв в оточенні жолдаків. Були це як мешканці ґетто, так і євреї, котрих зігнали з поблизьких місцевостей. Першою йшла інтелігенція: лікарі, адвокати, службовці, багаті гендлярі. Подальші групи – це натовп побожних євреїв, хасидів у лисячих шапках, єврейське бідацтво з родинами й дітьми. «Я особисто бачив великий гурт гнаних панянок. Йшли з голосним співом до смерті, що їх чекала», – писав Теодор Коляджин. Цей похід смерті супроводжував жахливий лемент, зойки дітей, голоси молільників, страхітливі прокльони. В оточенні побожних членів Кагалу йшов рабин, промовляючи до натовпу про кару Божу, яка впала на євреїв за гріхи. Голову Кагалу Берка Вейнреба несли на ношах, бо не мав уже сили на останню дорогу…
Коли одна з груп минала дім, до помешкання Стемлєрів увійшов якийсь офіцер гестапо. Застав Кароліну навколішки, занурену в молитву. Постояв хвилину й без жодного слова вийшов.
На цвинтарі євреї повинні були роздягнутися догола й на палючому сонці чекати дальшої своєї долі. Найбільше потерпали діти, лементуючи від спраги. Ті зойки дуже довго переслідували мешканців дому Стемлєрів.
Близько четвертої години після полудня виконавці з підкоченими рукавами одностроїв розпочали свою справу. Стріляли з кулемета, встановленого від західного боку на межі городу Добжанських і цвинтаря. Нагих людей ставили партіями на зроблені з дощок трампліни. Матері мусіли тримати дітей на руках. Вражені кулями, падали до викопаних ям. У перервах між стріляниною есесівці стимулювали себе горілкою. Цією групою командували офіцери Мюллер і Схулз. Був також на місці шеф гестапо в Станиславові Крюґер…
Під кінець акції добили тих нещасних, котрі ще рухалися, після чого Judenpolizei засипали ями. Але земля рухалася навіть після того, як повністю було загорнуто ями. Багато дітей, яких навіть не зачепила куля, потрапили до тих ям.
Був серед нагих приречених чоловік неймовірної відваги, Морріс Кляйн. У певний момент зіскочив з трампліна й почав зигзагами втікати поміж кам’яних надгробків. Добіг до цвинтарних заростей, перебіг вузьку смугу поля й забіг до лісу Тейнера. Постріли, на щастя, не були влучними. Морріс лісом добрався до хат Бабієвої Гори, де люди одягнули його й переховали…
Останній акт цієї драми припав на долю керівника Санітарної Станції, доктора медицини Тадеуша Заб’єдза: виконати дезінфекцію терену. Саме для цієї мети трохи раніше на адресу Магістрату було надіслано бочки з вапном.
Після акції, коли єврейські поліціянти й чорна Ейнзарц-команда покинули цвинтар, люди побачили, що остання дорога євреїв від ринку до цвинтаря нагадувала дорогу після процесії католиків під час свята Божого Тіла. З тою лише відмінністю, що замість пелюсток з квітів дорога була всіяна клаптиками подертих банкнот.
Впродовж наступних днів гестапівці влаштовували полювання на євреїв, котрі ховалися в лісах, на полях, у господарствах. Впійманих розстрілювали на тому самому цвинтарі винятково по-садистськи: найперше прострілювали кінцівки, а після важких мук жертви добивали. За допомогу євреям їхню долю розділили багато поляків і українців…
…У Долині було замордовано близько трьох тисяч євреїв, в тому числі й з недалеких місцевостей.
Спорожнів долинський ринок. Залишилася тільки мертвота того майдану. Нема вивісок Фіхмана, Лянґнера, Лейтера, Хани-Сосі, Юнґермана, Фісхера, Клєрсфельда… Нема гендлярів у ярмулках. Їх убили бандити в одностроях, а вивіски їх крамничок знищив вітер, якщо не порозтягали їх людські геєни разом з залишками майна, котре залишилося після замордованих…»
Нинішню розповідь, чи, вірніше, підбірку маловідомих штрихів з життя Долини, котру ми підготували на підставі спогадів Францішека Стемлєра, завершимо ще одним фрагментом, котрий у деякій мірі доповнює цілісну картину винищення мешканців нашого міста одними з окупантів. Отже, автор спогадів пише:
«…Євреям, які врятувалися втечею, Станіслав Бабій влаштував схрон в непрохідних ліщинових лісах Під Запустом, біля Долини. В підземних замаскованих криївках кількадесятеро євреїв пережили найстрашніший для них час. Були це в більшості своїй мешканці Львова, переважно інтелігенція: лікарі, адвокати, купці. Євреї – втікачі з ґетто у Львові, Дрогобичі й Стрию – потрапили сюди дорогою, проторованою якоюсь організаційною чаруною до контактного пункту в домі Теодора Коляджина, який знаходився поміж селом Яворів й частиною Долини – Брочковом. Звідти їх забирав Ян Горинь з Горішшя й допроваджував до бази Бабія Під Запустом.
Про забезпечення дбали люди поблизьких околиць, українці й поляки з Полуванок, Бабієвої Гори, Гусакова й Під Запустом. З часом утворився свого роду обмін: місцеві приносили на домовлені лісові контактні пункти ліки, харчі, пресу, а лікарі приходили до найближчих осель для подання допомоги місцевим хворим. Наприклад, Францішку Стасікевичівну лікував доктор зі схрону. Але для харчування втікачів потрібне було чимале за обсягом забезпечення. Тож Бабій організував напади на німецькі склади, на крамниці «тільки для німців» тощо. Як у Долині, так і в найближчих селах, наприклад, у Грабові чи Криві. Так криївка перетворювалася на партизанку.
У Долині щораз частіше точилися розмови про дії Бабія та його «підопічних». Оскільки це все набуло чималого розголосу, цією справою зацікавилося гестапо зі Станиславова.
Певного дня ранньої осені 1943 року мешканці побачили кількох власівців, котрі провадили в бік ліщинового лісу двох зв’язаних німецьких солдатів (існує припущення, що це були спіймані гестапо перебрані в німецькі однострої партизани) й одну жінку, з вигляду – німкеню. Під лісом «німців» було розв’язано й розстріляно. «Німкеня», скориставшись слушним моментом, зуміла втекти. (Теодор Коляджин, на підставі пізніших розмов з Бабієм, стверджує, що це була чеська єврейка).
Через два – три дні люди похоронили розстріляних «німців», а партизани Бабія зустріли блукаючу лісом виснажену жінку й, після детальної перевірки, в тому числі й зі знання мови ідіш, прийняли її до криївки. «Новенька» швидко стала «своєю», але через деякий час зникла…
В останні дні жовтня 1943 року до Долини зі Станиславова прибула команда смерти й величезним цепом оточила осади Під Запустом, Бабієву Гору, Полуванки, Гусаків. Прочісуючи будинок за будинком, забирали чоловіків і жінок. У поспішно зорганізованій «розправі» «німкеня» розпізнавала тих, котрі перебували в контактах з партизанами Бабія.
Дня 1 листопада 1943 року суд гестапо засудив на кару смерти 48 осіб, серед них: Антонович Михайло, Артим’як Рудольф, Бабій Катерина, Бабій Михайло, Бабій Марія, Бабій Ольга, Білан Донко, Білан Йоанна, Білан Анна, Герман Антоній, Козак Владислав, Козак Славко, Козак Гелена, Кутик Владислав, Льолько Владислав, Мацевич Анеля, Мацевич Казимир, Мецк Антоній, Рожнітовський Станіслав, Рожнятовський Ян, Білан Ізидор, Сорочинський Казимір, Стасікевич Броніслав, Стасікевич Михайло, Желязни Юзеф, Жмуркевич Теодор, Жмуркевич Стефанія, Жмуркевич Михайло, Жмуркевич Юзефа, Жмуркевич Юзеф, Жмуркевич Зенон, Жмуркевич Вікторія, Люблінер, Вайда Галина, Кєцунь Ізидор, Креховецький Антоній, Кляйн Марія, Бабій Юзеф, Білан Марія, Білан Славомир.
Вирок виконано на задвірках нової божниці в Долині. Чотирьох радянських партизанів з групи власівців, визначених для відслідковування Бабія, повішено на ринку. Станіслава Бабія не впіймано. Спалено його будинок, а стареньку маму вкинуто до вогню.
Табір у ліщиновому лісі був розшукуваний навіть за допомогою літаків, але продовжував триматися.
Уся акція групового вбивства, на цей раз українців і поляків, була підготовлена продумано. Під час публічної екзекуції неподалік чекали фірманки, аби відразу після розстрілу перевезти тіла тих, хто допомагав євреям, на єврейський цвинтар і закопати в збірних ямах, як перед тим розстріляних євреїв. На тому ж цвинтарі було захоронено чотирьох радянських партизанів.
Епілог німецького злочину над мешканцями Долини за допомогу євреям мав місце 1 листопада 1944 року. Того дня на єврейському цвинтарі було відкрито збірні могили 48 замордованих українців і поляків. Родичі без жодних проблем розпізнали своїх найближчих. Утворилася процесія при участі римсько- й грецько-католицьких священиків з 48 домовинами в напрямку костелу, де після Служби Божої, котру відправили священики обидвох конфесій, на католицькому цвинтарі відбувся похорон. Ексгумовано також останки чотирьох радянських партизанів, їх з гідністю похоронили поруч з іншими могилами…»
Спогади Францішека Стемлєра про Долину в період Другої світової війни завершимо ще одним штрихом, котрий ілюструє повернення на наші терени московитської влади, а по суті – процес зміни одних окупантів іншими. Отже:
«…Наступ радянських військ на Долину розпочався 29 липня з боку Перегінська й Струтина. Центр міста потрапив у котел. Лінія радянського наступу йшла від Бабієвої Гори – Під Запуст. Рештки німецького опору утримувалися під Кульою. Стрілянина тривала впродовж трьох днів.
Як розповідала Геля (сестра автора спогадів – Ю.П.), «таке сидіння в пивницях з вискакуванням у перервах поміж стріляниною по воду й для того, щоб накормити корів, дуже вимучувало. Найдужче злостив і нервував брак інформації. Ніхто з сусідів не мав бажання кудись піти. Тож котрогось дня я разом з прибулою з Золотого Потоку квартиранткою вибралася на німецький пункт опору, який містився на подвір’ї покинутого господарства Любачевських, аби запитати у солдатів, що, власне, діється. У відповідь дуже замучений німець, який обслуговував кулемет, показав на вбитого перед тим напарника й порадив утікати, тому що в будь-який момент може розпочатися новий обстріл. У нас він тільки запитався, який напрямок до Львова. Коли ми сходили до помістка на нашому потоці, пункт опору отримав нову серію від совітів, а наш співрозмовник загинув».
Після восьми днів стрілянини, 5 серпня, до Долини увійшли радянські війська… За військом в’їжджали урядовці, створюючи адміністрацію, санітарну службу, а також безпекові й політичні заклади. Людей в місті було мало, одні бідували в таборах і в колхозах у Сибіру, інші перебували в німецьких концтаборах…»
Історичну добірку підготували
Юрій ПЕТРУХІН,
Галина МАКСИМІВ
Примітка: В цій публікації згадується близько півсотні прізвищ жителів Долини та околиць. Просимо сучасників, членів тих родин, дітей, онуків відгукнутись. Ваші розповіді допоможуть відкрити ще невідомі досі сторінки і факти багатостраждальної історії нашого краю, стануть логічним продовженням цієї добірки.
