36 років тому перестало битися серце доктора Володимира Горбового, видатного діяча УВО та ОУН, соратника Степана Бандери, адвоката, оборонця у політичних процесах, Почесного громадянина міста Долини.
Володимир Григорійович похований у рідному місті, а кілька років тому йому встановлений новий пам’ятник. Вшануймо пам’ять Героя!
Для докладнішого ознайомлення з життєписом Володимира Горбового, подаємо статтю авторства Ярослава Стеха.
***
ДОКТОР ВОЛОДИМИР ГОРБОВИЙ
“Захищати вітчизну, я не боюся ні кайданів, ні тюрми…” (Павло Полуботок)
В історії України є багато імен героїв, що з любови до своєї батьківщини віддали за неї своє життя. Досить згадати всіх тих, що загинули під Базаром, Крутами, Полтавою… Чимало йшло свідомо й безстрашно на смерть воїнів УПА, щоб дати життя несмертельній ідеї відродження Української Незалежної держави. Кажуть інакше герої вмирають в бою, а по іншому вмирають в муках, а справжний героїзм, це незмірний подвиг бути в руках лютого ворога і у вічі заявляти йому непохитну залізну вдачу за ідею свого народу. Серед численних героїв одне з провідних місць займає в нашій історії д-р Володимир Горбовий. Він народився 30 січня 1899 року в родині, Григорія і Ганна з старого роду (Романчикевичів), в місті Долина. В місті яке за переказами сягає в сиву давнину. Про його виникнення поширена легенда записана 1112 році монахом Теоклістом. Свій розвиток завдячує покладам солі і мальовничо-лісистому підкарпатському положені З цього невеличкого міста вийшло чимало заслужених діячів, серед яких можна назвати і Верховного Архиєпископа УГКЦ – Мирослава Івана Любачівського, відомий український композитор Ярослав Лопатинський, архітектор Іван Левинський, заслужений діяч культури України Юрій Соловій, визначний лікар України Сава Охрончук, Оксана Грицей та інші відомі люди. Історія Долини дуже цікава, під багатьма оглядами і в тому Прикарпацькому краю прийшов на світ наш герой та мученик – Володимир Горбовий, якого називають – “патріарх нескорених”, або “Президент воюючої української нації”, а дехто називає його, людиною “із чистої сталі”, якого “…неможливо було ізігнути та примусити схилитись перед ворогами”.
Батько Володимира був заможним селянином і дбав про освіту своїх синів Володимира, Ярослава та Івана. Особливу надію покладав на Володимира, який ще в “Рідній школі” проявив неабияку здібність до науки і тому віддав його на навчання до Стрийської “цісарсько-королівської гімназії”’ яка мала надзвичайно позитивний вплив на формування національного українського світогляду, Вже в середній школі Володимир виявив безмежну любов до України і бажання стати в ряди борців за її суверенність і свободу.
Під час Першої світової війни, здавши матуру, Володимир був призваний до війська, був в старшинській школі і в складі стрілецького полку воював на італійському фронті в чині хорунжого. Коли Австро-Угорщина розпалась, зголосився до служби в Українській Галицькій Армії, де був фронтовим старшиною. У серпні 1919 брав участь у поході українських злучених армій проти захопленого більшовиками Київа. У бою під Козятином був важко поранений і втратив око. Одужавши Горбовий продовжував боронити Україну в складі Херсонської дивізії Армії УНР, де познайомився з полковником Євгеном Коновальцем. Набутий досвід у важких боях за Україну загартував молодого юнака і перетворив в досвідченого державника-націоналіста, тобто готового померти за ідею визволення України, що став на тернистий шлях боротьби за волю українського народу. Восени 1920 року 21-річний поручик повернувся в окуповану поляками рідне м. Долину і був вражений недолугою та примітивною політикою Польщі по відношенню до української нації. 20 грудня 1920 організовує установчі збори повітової колегії Української військової організації “Воля”, яка зародилась у Львові. Всі учасники зборів прийняли присягу, де були між іншим такі слова; “…Клянуся духами полеглих бійців, що дотримаюсь цієї присяги, а коли б не дотримав – хай буду проклятий, як зрадник Українського народу.”.
І Володимир Горбовий з честю дотримався присяги, будучи до останнього удару серця відданим Організації та справі визволення рідного народу з чижинецького ярма. До проводу нової визвольної організації на Долинщині, крім Горбового, було обрано Юліана Купчинського, Осипа Бойдуника, Антона Стефанишина і Володимира Мацевича. Вже через рік, ця перша організаційна спроба стала фундаментом під назвою УВО.
Влітку 1921 легендарний Євген Коновалець скликає у Львові таємні сходини 100 колишніх старшин УГА, серед яких і був Володимир Горбовий, на яких прийнято доленосне для України рішення про створення легендарної Української Військової Організації (УВО). При цьому використовувались методи конспірації, котрі з роками поступово вдосконалювались. В другій половині 1921 польська влада арештувала Горбового і запроторила на кілька місяців у тюрму Бригідки. У 1921-1922 під керівництвом Євгена Коновальця УВО виросла в сильну організацію і, в тому числі із потужним осередком в Долинському повіті під командою Володимира Горбового. В другій половині 1922 він передає керівництво Долинським осередком Роману Міхняку і виїзджає до Львова, де, як здібний провідник, посідає вищий пост в УВО – Шеф штабу начальної команди. Одночасно 23-х річний Горбовий навчається в Львовському Українському Університеті на студіях права і бере активну участь в діяльності підпільної Української крайової студентської Ради. Керуючи штабом начальної команди УВО, Володимир Горбовий організовує акції для відродження вільного українського духу серед населення та для захисту українських національних інтересів. Наприклад, акція бойкоту виборів до польського сейму в листопаді 1922. Через організаційний провал в кінці 1922, Володимира Горбового на кілька тижнів вдруге ув’язнюють, а безпосередньо полковник Коновалець від’їзджає на чужину, де працює до кінця життя. Навесні 1923 р. Львів покидає й Володимир Горбовий і оселяється у Празі, де вступає на студії правничого відділу Карлового університету.
Здобуваючи юридичні науки, Володимир Горбовий продовжує співпрацювати з підпільною УВО. Відомо, що в 1926 він був активним учасником наради начальної команди УВО, що відбувалася в Празі, часто їздив до Берліна за особистими дорученнями Євгена Коновальця, твердо визначившись з необхідністю двофронтової боротьби: проти Польщі й Росії за самостійну соборну Україну. У період навчання в Празі Горбовий одружився з чеською дівчиною Єленою, і згодом в них народився син Роман. Однак сімейне життя не склалося, також через потреби Організації, відбувати довготривалі відрядження, термінові завдання і т.д. За завданням організації, після закінчення навчання Володимир вертається в Україну.
Здобувши докторат права і повернувшись в Долину, Горбовий змушений повторно захищати визнання свого докторату з права в Ягелонському університеті в Кракові. Лише після цього відкрив адвокатську канцелярію в рідному м. Долині, а також став членом адвокатської палати у Львові. Разом з тим, за дорученням Коновальця він тимчасово стає крайовим комендантом УВО, бо поляки заарештували полковника Романа Сушка за організацію святкування 10-ї річниці Листопадового Чину біля собору св.Юра у Львові. Через короткий час Горбовий передав посаду крайового коменданта УВО доктору Богдану Гнатевичу. А сам продовжив активну адвокатську практику, захищаючи інтереси українського люду у польських судах та ведучи адвокатські справи членів Організації. Він приймав знедолених у своїй канцелярії, даючи цінні поради, відстоював права земляків на судових процесах і робив це здебільшого за власний кошт та вів адвокатські справи членів Організації, дуже блисько співпрацював з адвокатом Володимиром Загайкевичем з Перемишля – визначним політичним діячем. В 1929 брав участь у підготовці та проведенні першої конференції ОУН Стрийської округи, де проявив свої організаторські здібності 20-ти річний студент Степан Бандера. У жовтні 1933 втретє арештований польською владою і в 1934 запроторений до польського концтабору у Березі Картузькій разом із долинянином Денисом Притуляком, Осипом Тюшком з Ст. Мізуня, Романом Шухевичем, інж. М.Кравцем та іншими. Про жахливі, нелюдські умови побуту в польському концтаборі згадує сам Горбовий: “Вже в перших днях Берези я поклав був сам на себе хрестик. Я був глибоко переконаний, що довше як три тижні такого життя і гонення не видержу, що мушу сконати. Я, як бачите, хоч назверх є атлетичної будови тіла,– на ділі є фізичною руїною, воєнний інвалід. Під час служби в УГА втратив око і частину легенів – це наслідок туберкульозу. Крім того, від ряду літ терпів не дуже дошкульний ісхіяс. Я ж не міг навіть зігнутися, а про бігання не було й мови, ще й при моїй вазі близько 90 кілограмів. І от, коли Марковські почав мною гонити, як псом, коли ми цілими годинами мокли на дощі і валялися в болоті, я собі сказав: це кінець! А тим часом вийшло зовсім інше. Я втратив 30 кілограмів у вазі і почуваю себе зовсім добре. Насправді чоловік сам не знає, як багато він може витримати”.
Справді концтабір в Березі Картузькій вписався кривавими буквами в анали українського народу. У грудні 1934 Володимир Горбовий був звільнений з концтабору. Розповідають, що це звільнення має гумористичне забарвлення. Якось оглянути новий концтабір вирішив генеральний прокурор Польщі. Роз’їжджаючи на коні по території, він наткнувся на доктора Горбового, який чистив тачку. Знаючи доктора особисто, прокурор покепкував з нього, що той так тяжко працює і додав, що якби Горбовий попросив помилування у його коня, то, можливо, той звільнив би його з неволі. В’язень на цей дошкульний жарт відповів також жартом і попросив у коня помилування. Невдовзі Горбового звільнили і, відбувши до Праги, доктор у місцевій газеті помістив гумористичну замітку, що в Польщі справи вирішує не генеральний прокурор, а його кінь.
Після звільнення з концтабору доктор Горбовий повністю віддається адвокатській роботі, у якій досяг значних успіхів, відзначаючись красномовністю і глибоко аналітичним розумом. В скорому часі він висунувся на одне з чільних місць у рядах визначних українських адвокатів. Володимир Горбовий очолював захист членів Організації на багатьох відомих судових процесах, направляючи їх по необхідному для Організації “шляху” для широкого проголошення ідей визвольної боротьби. Його виступи та заключні промови розкривали ідеологічно-визвольні мотиви підзахисних, їхні державницькі цілі і наміри. Процеси супроводжувались великими словесними баталіями із стороною обвинувачення в судовій залі та з усіма іншими у суспільсьтві і навіть Світі. Він вдало розкривав численні поневіряння, тортури проваджені поляками над українським народом. Справа України стала досить широко відомою і про неї заговорили світові часописи. Також судові процеси беззаперечно довели, що ОУН є масовою, всенародною організацією. На цих процесах зріс і авторитет доктора Горбового. Його гострий аналітичний розум, красномовність і відданість ідеї ОУН полонили красуню – жінку адвоката Павенцького Ганну Танчаківську, яка покинула свого чоловіка-москвофіла і вийшла заміж за Володимира Горбового. Повернувшись до Долини, Володимир і Ганна на деякий час поринули у родинне життя. У них народилась донька. Було багато роботи в адвокатській офісі: простолюд бачив у докторові свого щирого захисника і приятеля. Зате польська влада бачила в Горбовому свого безкомпромісного ворога і, не маючи підстав знову запроторити його в тюрму, вирішила знищити його фізично в процесі пацифікації на Галичині. Тільки завдяки адвокату-єврею, який жив неподалік контори Горбового і своєчасно повідомив його про наміри поляків, Горбовому вдалося уникнути великих неприємностей. Але невдовзі, перед приходом “визволителів” зі Сходу – перших москалів, доктор Горбовий із родиною у вересні 1939 переїзджає до Кракова. Це врятувало Володимира Горбового від смерті у застінках червоного злочинного НКВД, на рахунку якого десятки міліоннів жертв.
У Кракові він дістав посаду в апеляційному суді. З жовтня 1939 очолив Український комітет допомоги полоненим і біженцям. В 1941 Володимир Горбовий був обраний Генеральним суддею ОУН та Головою Українського Національного Конгресу в Кракові. Доктор Горбовий бере активну участь у Другому Великому зборі ОУН в квітні 1941, на якому Провідником було затверджено Степана Бандеру. Він став по стороні С. Бандери. Доречі варто пригадати, що В. Горбовий був захисником С. Бандери на суді у справі вбивства польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, і домігся скасування смертної кари Бандері і Лебедеві. Була це надзвичайна і непересічна постать в історії нашого народу. За німецької окупації В. Горбовий брав участь 30 червня 1941 у проголошені української державності. Саме він, від Провіду, вистосував державний документ і пише; “…Я переслав німецькому урядові ноту про проголошення нашої держави. Рівночасно запропонував визнання нашої держави і нав’язання дипломатичних взаємин. У відповідь на те німці вручили мені письмову постанову про конфікування (заборону міняти місце побуту без їхньої згоди). В той спосіб німці виявили свою незгоду.”, – згадував пізніше Володимир Горбовий. На початку липня 1941 в Кракові були заарештовані Степан Бандера і доктор Володимир Горбовий, а в Львові – Голова Українського Державного Правління Ярослав Стецько, більшість міністрів та сотні оунівців по всій Україні. Володимира Горбового німці запроторили до тюрми в Монте-Люпіху, де були жахливі умови. Тут він пробув більше року, був звільнений і виїхав із важкою хворобою до Праги. Восени 1944 нацисти розпочали вести переговори з провідними діячами ОУН і намагалися їх склонити до співпраці. Заровно Степан Бандера, як і Ярослав Стецько та д-р Володимир Горбовий, що мешкав у Празі, категорично відмовили в будь якій формі у співпраці. Під кінець 1944 р. є відомості, що він відвідував рідні місця на Долинщині, згодом ймовірно брав активну участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР). До серпня 1947 доктор Володимир Горбовий працював юристконсулом у Міністерстві земельних справ в уряді Чехословакії у Празі та, заодно, виконував місію Організації в Чехословакії. У травні 1947 Москва змусила своїх чеських і польських сателітів підписати договір про спільну боротьбу з Українським національно-визвольним підпіллям і після цього, 1 серпня 1947, Володимира Горбового було арештовано, 7 серпня 1947 передано польській владі. Пізніше Володимир Горбовий згадує: “В ноті польського уряду було сказано, що я буду поставлений перед судом. На жаль, до того суду не дійшло і не могло дійти, бо цілий рік упертого слідства не дав ніяких доказів моєї вини…” і “… Польська влада була скомпрометована і замість того, щоби мене повернути назад в Чехословакію, вона передала мене у Варашаві совєтській владі…”. 9 липня 1948 доктора Володимира Горбового було передано совєтам. Якщо польська влада не знайшла приводу, аби засудити доктора Горбового, то москалям не треба ніяких доказів. За словами самого Горбового: “Звинувачений вважався злочинцем уже через те, що був притягнутий до карної відповідальності”. Після багатьох жахливих допитів, на яких доктор тримався дуже мужньо і не зрадив жодних таємниць Організації, “особоє совєщаніє” московського уряду засудило Володимира Горбового за статтею 54-2, тобто за зраду батьківщини, громадянином якої він навіть не був, на 25 літ московських концтаборів. Таким чином доктор права, багатолітній захисник підсудних на багатьох процесах без цивілізованого суду і захисту опинився в найжорстокішій у світі катівні – таборі московського ГУЛАГу. “Блідо виглядають” польські Бригідки і Береза Картузька, німецька тюрма в Монте-Люпіху, порівняно із творінням московських “академіків-горлорізів” – ГУЛАГу. Комуністична-большевицька Росія не лише залила величезні простори землі, де станула її злочинна нога, мільйони закатувала невинних людей в тому нелітніх дітей, зруйнувала культурні цінності, запровадила вбивства тортури, як систему, але також на своїх просторах повела дику політику і поневіряння людей різних націй. Але й тут, д-р В. Горбовий не здавався, а продовжував боротьбу, тримався стійко, був символом непоконаного для усіх в’язнів. Є чимало спогадів людей, які терпіли в неволі разом з доктором Горбовим. Оскільки спочатку його утримували в мордовському таборі для іноземців. Так, єврейський політичний діяч Авраам Шифрін згадував: “…десять років ми провели разом у совєтських концтаборах… Володимир Горбовий за страхітливих умов концтаборів був зразком для всіх політв’язнів: чесність, турбота про інших на шкоду собі, скромність, людська гідність та сміливість – ось що характеризувало його поведінку… Своє особливе становище він використовував, роблячи все можливе, щоб зберегти сили борців українського народу для майбутньої боротьби за вільну Україну… Ніколи не забуду різдвяних чи великодних свят українців, на які Володимир Горбовий запрошував представників усіх націй, які мучились в концтаборах… Він проводив величезну роз’яснювальну роботу… Українцям-борцям, які виходили на волю після концтаборів, Володимир Горбовий завжди давав наказ, якими методами відкривати очі українському народові на необхідність боротьби за вільну Україну… Він був дуже сміливою і рішучою людиною і завжди готовий навіть на втечу з концтабору… Ми разом з ним брали участь у 1960 у спробі втечі з концтабору… Людина старшого віку, лише з одним оком, ішла на страшенний ризик утечі нарівні з молодими” (інтернет). Словами прослави згадує Володимира Ю. Майданик, який довідався в Ізраілю про його смерть:”Дякую моїм, тим, кому дорога вільна Україна без комуністів! Я пишу до Вас, отримавши звістку про смерть Вашого героя та мого друга – Володимира Горбового. Ми зустрілися з ним не за часів його самовідданої політичної діяльності та боротьби за Україну без окупантів, а вже після його арешту: десять років ми перевели разом у совєтських концтаборах, куди його запроторили комуністи. Він був серед нас зразком поведінки, для всіх політв’язнів. Це був найвизначніший авторитет, який вмів провадити величезну роз’яснюючу роботу так для своїх, як і для чужинців.” (журнал Екран, ч. 128, за 1984, с. 9). Тамже є слова Патріярха Й. Сліпого, який при різних нагодах згадував про гірку долю Горбового. Патріярх писав листи в обороні Горбового до чужинецьких амбасадорів і просив рятувати цю високошляхетну і дивовижно цінну людину.
Після, так званої, відлиги, середини 50-х, коли було звільнено велику частину ув’язнених, ставлення московських варварів до таких особистостей – Велетнів Духу ОУН, як Володимир Горбовий, Михайло Сорока, Юрій Шухевич – син нескореного Романа Шухевича, Олекса Тихий, В. Марченко, В. Стус та багатьох інших, котрі завжди мають власну думку і сміливо її виголошують – не змінилось. Скарги в московську прокуратуру на незаконне ув’язнення результатів не давали, хоча не один раз йому пропонували волю на певних умовах, котрі Горбовий рішуче відкидав. Так, у липні 1960, після чергової заяви з приводу звільнення, доктора Горбового привезли до Києва, де тримали у слідчому ізоляторі до 22 листопада 1960 року. Найперше, його одягнули в шикарний цивільний костюм і повели в місто відвідати Хрещатик, крамниці, театри і навіть повели на футбольний матч. Опісля відбулась розмова в генерала держбезпеки, який, розхвалюючи “вільне і щасливе життя українського народу в братній сім’ї”, радив докторові зректися своїх “буржуазно-націоналістичних” ідей і переконань і публічно визнати свої “помилки”, засудити боротьбу друзів по зброї.”Якщо ви вважаєте, що Україна вільна, то звільніть сотні тисяч українців, які боролися за її незалежність і яких мордуєте в таборах ГУЛАГу” – такою була відповідь українського незламного патріота на безліч пропозицій і намагань з боку кагебістів отримати від Горбового заяву ідейно-моральної капітуляції. Відомо, що кожного разу Горбовий рішуче відкидав подібні пропозиції, навіть тоді, коли на нього чинився грубий фізичний тиск і коли він був важко хворий.
Як стверджує Авраам Шифрін, Горбового “…багато разів привозили із концтаборів до Києва, Львова, де показували “потьомкінські села” та “щасливе життя “України”… Йому у цих поїздках обіцяли всі блага спокійного життя, професорську посаду в Києві та повне забезпечення: тільки підпишись під закликом до українського народу з осудженням ідей націоналізму, з осудженням боротьби за вільну Україну! Але доктор Горбовий незмінно вибирав повернення до концтабору, а не зраду”. Ні важка каторжна робота, яку заставляли виконувати табірні посіпаки, ні холод, ні голод, ні режими суворих в’язниць не могли зломити цього велета духу. Як стверджує англієць Джералд Брук, який був ув’язнений московськими окупантами і в таборі познайомився із доктором, Володимиром Горбовим – він писав,– це з ідейно-етичного погляду “людина-велетень Духу, яку кожен мусить шанувати і наслідувати”. І його шанували. Не тільки в’язні-українці, для яких він був прикладом стійкості, ідейності, самопожертви, а й представники інших національностей. Кожен бажав зустрічі з доктором, щоби звірити йому свої роздуми, почерпнути в нього сили, аби вистояти і не зломитись. В’язні всіляко допомагали докторові, коли виникала така потреба.
З спогадів колишнього політв’язня московських концтаборів Івана Долішнього: “Мені дозволили побачення з дружиною і маленькою дочкою, і я запропонував докторові переслати на волю його відкритого листа, в якому йшлося про нелюдські табірні умови й наругу над політичними в’язнями. Горбовий погодився, і ми вирішили виготовити альбом із поштовими марками – як подарунок від мене дочці. У палітурці ми заклеїли листа, і таким чином через дитячі руки, а потім по уцілілому зв’язку (зв’язку високого рівня – прим. редакції), лист потрапив на Захід, і світ довідався про злочини енкаведистів. Цей відкритий лист дуже розлютив енкаведистів, як і інші листи та звернення до генерального прокурора тоталітарної московської імперії, до редакції центральних комуністичних газет та в різні інстанції. Зокрема в одному із листів доктор Горбовий дає таку оцінку ситуації в російській імперії за правління в ній М.С.Хрущова: “Тут чути багато балачок про подолання культу особи та відновлення законності. Яка ціна цьому беззаконню, коли дійсність перечить таким теревеням? По суті, нічого не змінилося. Прийшли на зміну лише більш витончені форми глузування з людської гідності”.
У серпні 1972 доктора Володимира Горбового відпустили на “волю”. Це сталося після 25 років з часу його арешту в Празі. Державні терористи відмовили йому у виїзді до рідні в Празі, поселивши його в рідному селі під, так званий, “нагляд” місцевих КДБ, МВД і ще якоїсь московської зарази, що фактично означав – всілякий терор і цькування людини. На Оболоні, яка колись була передмістям Долини, збереглася батьківська хата, куди й привезли хворого доктора Володимира Горбового, родині. Періодично, вбивці що працювали на державу у різних, так званих, “силових відомствах”, вчиняли на господарці справжній дебош під неймовірними приводами, пошуків золота, мільйонів, алмазів, і з відповідними санкціями. До того ж Володимиру Горбовому відмовили в пенсії, і тільки після звернення до генерального прокурора видали паспорт. Однак, живучи в злиднях, хворий і немічний Володимир Горбовий продовжував боротьбу не тільки за своє існування, але й за виживання національно-визвильного духу серед народу. Криючись, до нього приходили колишні політв’язні-оунівці, щоби порадитись з патріархом нескорених про шляхи подальшої боротьби. Налагоджував старий зв’язок і, як міг, поширював ідеї серед людей. 28 липня 1976 доктор Горбовий написав гострого листа Косигіну, в якому, посилаючись на щойно укладений тоталітарною імперією Гельсінський договір вимагав свободи для народу та вимагав дозволу виїхати до рідні в Прагу.
Згодом Володимиру Горбовому дозволили переїхати до вдови Аделі Семків, яка погодилась надати притулок і доглядати за хворим доктором. Власне, так вона поступила з поваги до пана Володимира, якого знала ще з дитинства. Але тут у них появився недруг – сусідній газда, який, випивши, погрожував убити Аделю й Володимира, ще й хизувався, що за це йому нічого не буде. Убивці, які працюють на державу і убивці які перебувають у, так званому, вільному наймі дуже часто знаходять спільну мову разом у тоталітарних державах і представляють “волю народу”. Дармоїди в КГБ серйозно вважали, що мудрість старенького і хворого чоловіка представляла загрозу усій комуністичній ідеології та могла розвалити такий “могучій – союз неруішимий”. Д-р Володимир Горбовий й на схилі літ відзначався працьовитістю та інтелектом. Він писав листи до друзів і соратників по боротьбі, в різні тоталітарні та міжнародні інстанції, однак усю пошту перехоплювало КГБ, вважаючи ці труди вкрай небезпечними для комуністичної державної безпеки. Назад до благодійників і друзів за кордоном поверталися речові пакунки та грошові перекази, якими вони намагалися полегшити життя старшого чоловіка. У цих умовах і злиднях Горбовий дальше працював і писав свої спогади, які мали назву “Погода совісті”. Щоденно, сподіваючись обшуку, пані Аделя ховала списані сторінки в різних місцях по всій господарці. Частина безцінних документів збереглася і до наших днів, а частина була втрачена назавжди в боротьбі комуністичної імперії із книжками та літерами виписаними на папері. З Праги до Оболоні приїзджав провідати батька син Роман, який мав намір забрати батька в Чехословаччину, але знову не дозволили нате окупанти. Після від’їзду сина дикі варвари перерили все верх дном у пошуках чогось, тільки їм відомого і надзвичайно “небезпечного”.
Щоб здихатися напасного сусіда-зомбі, нацькованого комуняками на старенького доктора права, пані Аделя продала свою частину будинку і купила закинуте помешкання в іншому куточку села. Сусіди тут, мабуть, виявилися сильні духом і не піддалися намовлянням кадебістів, і останні роки доктору жилося спокійніше, хоч і тут спецслужби влаштовували обшуки. Якось навіть приїхали надзвичайно високі чини шукати у вдови золото, яке, за чиєюсь байкою мав би мати доктор. Володимир Горбовий тоді якраз був у лікарні, де й там все обшукали. “Останнім, за два місяці до смерті Володимира Горбового, до нього приїхав полковник КДБ з Івано-Франківська,” – згадує пані Аделя. – “Майже півдня він розмовляв з доктором, цікавлячись багатьма провідниками ОУН, життєвими дорогами самого Горбового. Вкінці запитав у доктора: “Якби Вам вернулись молоді роки, яким шляхом пішли б?”
“Пішов би тими самими дорогами”, – такою була відповідь нескореного борця”.
13 травня 1984 до доктора Горбового приїхав його знайомий із Ходорова. Запропонував доктору поїхати до нього на деякий час погостювати, обіцяв повести до доброго лікаря. 22 травня 1984 р. з Ходорова прийшла телеграма, що доктор Горбовий помер.
Похорон Володимира Горбового відбувався під пильним наглядом міліції та різних типів у цивільному, але все одно провести доктора в останню дорогу прийшло багато його соратників і шанувальників. Нелюди все, з викликом, фіксували на відео- і фотоплівку. Міліція перекрила всі можливі під’їзди до села, аби стримати людей.
Прах доктора Володимира Горбового покоїться на новому долинському цвинтарі. На нагробній плиті під портретом – скромний напис: “Шана і поклін пам’яті його”. Так, пам’ять про славного сина України, борця і мученика за її свободу буде вічною. Опрацьовуючи цей спогад, я глибоко пережив гірку долю В. Горбового і переконався, що була це незвичайна людина, яка об’єднувала в собі гармонійно багато талантів, передовсім був зразковим мислителем і безмежно чесним патріотом. Якже хотілося б, щоб серед сучасних державних діячів знайшовся б хотя й один його справжний послідовник в любові до рідної України. Закінчую свій опис про непересічну Велику Людину Його цитатою: “Своє життя я зложив на високому вівтарі. Хай же Всевишній прийме мою жертву і підкріпить нею долю мого народу”.
Література
Патріоти Ізраїлю у поклоні св. п. Володимира Горбового, Екран, 128, за 1984, с. 9 Терор супроти 83-річного сеньорса, травень-жовтень 1981, с.8. Матеріяли з інтернету до родоводу Ігоря Роп’яника.
Першоджерело публікації: Майдан – Захід
https://maidan.org.ua/static/lvivmai/1224340787.html
