Якось наш отець Зіновій каже мені: «Треба би у нашій газеті розповісти про Олега Лишегу, бо багато людей не знають, хто він такий. Ой, яке це непросте завдання. Одна жінка у нашій церкві сказала мені, що її доня питає: «Мамо, а Святий Марко, то чоловік пані Дари?» Мале ще зовсім дівча,а таке запитання. Мабуть то росте майбутня поетеса.. Завдяки Шаленковим вітражам, а «Вітраж – завжди квітка проти вікна, розтулена в небо – звідки може зійти блага вість..» (Олег Лишега).
Світ неповторний у кожнім своїм прояві: кожна квітка, дерево, пташка, Людина.. Маємо бути вдячні Творцеві за красу природи, а вдячність то перша ознака людини культурної.
То хто ж він – Олег Лишега? – Поет. – Ну і що, –скажете ви, – Поетів так багато. Якось за вечерею Олег сказав мені: «А ти знаєш скільки зараз на Землі поетів? Справжніх!» І підняв обидві долоні – десять. У наш час. Розумієш?» Поет – це пророк. У нас їх було декілька.. Шевченко, Франко, хто чув мелодію космічних ритмів і хто чув це сам, міг відчути її у інших,Тичина.. Десь на другому році нашого спільного життя я написала «..що збагнути неповторність можна, можливо, Лишега – рно споглядаючи.. кожне народження Сонця..»
Він жив у гармонії з Божим світом, зумів дуже свіжо і шляхетно розповісти про нього, відчути «неприрученість дикої природи, її первозданність».
«Природа – Божа таємниця. Це є гармонія, довершеність. От ми кажемо інтелігент,а для мене інтелігент – це відкрита людина. Вона проста надзвичайно, вона шляхетна..» («Latеrna magica» «Чарівний ліхтар» О. Лишега)
Рік тому, на «Французькій весні» у Києві, була Олегова виставка разом з художником з Парижа Самуїлом Аккерманом, який під враженням Олегових творів намалював акварелі. Перекладач Марко Білорусець написав до буклету: «Лишега у своїх текстах вступає у діалог з явищами природи і творіннями люд
ських рук. У тканину його віршів входять на рівних глина, камінь, дерева, риби,звірі, птахи і зірки; людина там присутня на тих же підставах, що і вони. Саме ними, їхнім існуванням, їх мовою поет говорить про світ, про буття і смерть. У всіх проявах своєї творчої природи – віршах, драматургії, прозі, есеїстиці, перекладах, в культурних та живописних роботах – Олегу Лишезі властивий той найвищий ступінь поетичної свободи і точности, яка співвідноситься з вічністю і співвідносить з вічністю нас».
В есеї «Флейта землі і флейта неба» Олег пише: «Хто з нас не любить на якусь мить сп’яніти від гострого земляного духу, цього найміцнішого алкоголю».
Львів став знаковим у житті та творчости Олега Лишеги. Тут він навчався на англійській філології в університеті Івана Франка та запізнався з Григорієм Чубаєм, сюди повернувся у 2003 році. А – ще Київ і Глеваха та містечко Лємонт у Пенсільванії в Америці і село Белеїв у підгір’ї Карпат, де я з’явилася на світ. І, звичайно, Тисменниця, коло Станіслава, де він народився у вчительській родині. Тато – Богдан Григорович – вчитель німецької мови і футбольний суддя для молоді. Мама – Віра Сильвестрівна Шпак, родом із Запоріжжя, вчителька української мови і літератури та малювання.
Мама повела Ольчика до художньої школи у Станіславі і потім він стане художником- живописцем і скульптором зі своїм неповторним стилем. Дарма, що до Львівського художнього училища ім.І.Труша він не потрапить через двійку за диктант, що дуже дивно.. А диплом Львівського університету Лишега теж не отримав, бо вигнаний, з останньої сесії, останнього курсу за самвидавівський журнал «Скриня», який видавав разом з Грицьком Чубаєм. Хлопці загриміли: хто в тюрму, як Роман Кісь, хто в стройбатальйон, як Олег Лишега,а хто просто відрахований, як Віктор Морозов. «Якби я закінчив університет, я міг би стати амфорою. Або «гладущиком», маленьким компутериком», – згадує Олег у розмові з поетом Богданом Смоляком при свічках у підземеллях Єзуїтського костелу у Львові («Latеrna magica» О. Лишега)
В Олега ще замолоду було витончене почуття гумору. Тож коли комсомольське бюро дало йому на зборах останнє слово, то він сказав: «Це мені нагадує картину Дом’є..», і все.
«Какой то ещьо Дом’є, «Сундук», куда сбрасивают всякоє дерьмо!!!»
Тобто, наші предки, на думку совєтів зберігали у скринях, не найкращі зразки народної творчости і ще щось дуже цінне, а «рухлядь». А тоді вони кинулись шукати по бібліотеках Дом’є. А на тій картині худенький хлопчик.. І його судять три судді дородньої зовнішности..
За що ж хлопців виключили з вузу? А за чудові вірші європейського штибу, де не було жодної політики, було свіже мислення, есеї про образотворче мистецтво і літературу, переклади з інших мов. Там був і есей Лишеги про живопис Ореста Яворського. Він є автором меморіальної дошки біля скверу імени Олега Лишеги у Львові, на Знесінні, а також скульптурного портрета Олега.
В той перший рік стройбату лупав кайлом мерзлоту в Підмосков’ї, що відколювалась тоненько, як чоколядка, для вузьких і глибоких комунікацій. А тоді відіслали аж у Бурятію (як «неблагонадьожного»). І Грицько Чубай писав у листі до Олега: «Ти вже ближче до тих давніх, до Лі Бо і Ду Фу», улюблених китайських поетів VII ст. А там, у селі, не було вчителя англійської мови, то побачивши, що Лишега читає англійські книжки, послали його до школи вчити офіцерських дітей англійської. Тож став вчителем у шинелі. Дві книжечки відомих авторів з творчої лабораторії Гертруди Стайн завжди були при нім і «на допитливі погляди «де ж ти міг цього всього набратися» я їм весело і однаково розповідаю про осла, якого Тіль Уленшпігель вчив грамоти на мішку вівса – цю книжку так любив мій батько».
Так Олег пише у листі до свого приятеля Стаха Смирнова, який не відповідав йому на жодний лист зі страху бути теж покараним владою. « З того часу, як я розгубив усіх своїх адресатів, я пишу листи в собі, це мої оповідання – зовсім не традиційні». Тобто Олег не відсилає, а залишає собі.
Але один адресат без страху писав Олегові неповторні листи, за формою і змістом, і надсилав Лишезі. Це був Грицько Чубай, якого переслідувало КГБ і в 33 роки закінчився його земний шлях. Це листи з фотографіями Елли Фітцджеральд (джазової співачки з США), Нємена, соліста «Червоних гітар» з Польщі, з малюнками. Це були не листи, а художні витвори талановитого поета, якого Олег вважав своїм учителем, який заохотив його до писання віршів. Іноді він підписувався: Джорж Чубайрон, декоративний лорд. Ці листи Олег зберіг, і нині – це вже раритети. Жоден вечір Лишеги не проходив без спогадів про Чубая, читання його віршів. А ще Олег написав есей про Грицька Чубая, ми зняли фільми.
По закінченні служби в армії Олегові нічого в Україні не світило. Навіть викладання англійської у школі. У Бурятії Олегові порадили звернутись в Львівський університет за довідкою про не здані екзамени, щоб він доздав їх,отримав диплом у Бурятії і залишився тут на роботі. Але йому відповіли: «неблагонадьожний» і т.д. і т.п. Тому в Бурятії розвели руками: «Ми ж не це просили!»
Тому Олег, попрацювавши вантажником на книжковому складі у Львові, без житла, повернувся до Тисменниці, теж на склад, на хутровій фабриці, коло рідної хати, над Стримбою. Тут він напише свою першу збірку віршів «Зима в Тисменниці». Тисменниця багата на воду: ріки – Стримба, Ворона і Унява. Та ще п’ять озер – які живить гірська Унява. На таких ріках народжуються поети. І такі ріки є «крилами міст».
Це містечко вночі по мені
Заграє на губній гармоніці..
Мене тут не буде..
Я знаю, коли сплю, перекривлює в гримасах
Мої слова, мою покручену ходу..
По площі кінь тягне будку з хлібом: цок, цок..
……….……….
Кінь з дощаною будкою
Вперто бореться з часом:
Цок, цок – сьогодні білий хліб, гарячий..
Колись і я змагався з часом..
Він підхоплював мене смерчем,
І крутив як хотів високо над дахами,
Тепер я знаю, він замкнутий, темний,
Тісний, як хліб у будці,
Дощанім серці..
У свої 23 роки він вже був інтелектуалом: світова література, образотворче мистецтво, філософія Сходу, кіно, театр, класична музика, джаз, яким так захоплювався Чубай. Обмеження можливостей, приписаних йому есе-се-ром, пригнічували. Молодій людині в наш час важко це зрозуміти. Адже 18 років йому заборонено було працювати за фахом, видавати книжки. Розраду шукав у природі. Стоячи ввечері над Стримбою, яка протікала під вікнами рідної хати, він дивився на зорі, які відбивались у водах Стримби поміж очеретом, і подумки обіймав цілий світ. Він умів в одній фразі об’єднати народи, культури, людські цивілізації..
Так багато суперзірок порослих очеретом
Десь там Том Джонс
Співає про зелену-зелену траву..
В таку ніч місячними борами
Водять хороводи опеньки,
Притрушені цинамоном..
Як би я хотів пуститися знову
Тим зоряним шляхом назад,
Поорати ще теплий пил..
В таку ніч
Відкриваються найбільші оперні театри
Для тих, хто в морі, для тих, хто не спить,
Елла Фітцажеральд
Мажеться глиною голубою..
Ми не пропадем у цьому світі!..
Ніколи, ніколи не сумуватиму –
Зовсім як дерево низенько над водою..
І ось влітку Олег знайомиться з киянкою Наталею і через рік одружується, втікає з Тисмениці. А через 10 років він знову самотній. Оксанці теж вже 12. Лишега працює декоратором на кінофакультеті у театральному інституті ім. Карпенка Карого, робить декорації для студентів, багато з них з «третього світу». А вдома його докоряють за малі заробітки. І вся його провина в тому, що він поет, якого ще й до того, не друкують.
«Вихідний. Як добре, що саме сьогодні він такий розбитий. Особисте життя, ось воно – під ковдрою, на чужому ліжку. Вчора на роботі, сьогодні тут.. Він здивовано розглядає руки поверх ковдри. За нігті позабивалась крейда, шкіра вся зморщена. Бліді, поїдені милом і водою пучки. Сніг за вікном. Він витягає з холодильника великий грейпфрукт, закопчену горбушу, кладе у целофанову торбинку. Вийшовши з під’їзду, він ховає згорток за пазуху» (уривок з оповідання «Людина в просторі» О.Лишега). Олег їде навідатись до дочки Оксани.
Одного разу робив декорації дипломнику з Сирії. Треба було спорудити сільську в’язницю з піщаною долівкою і задротованим вікном угорі. А поряд корова у хліві. Де візьмеш корову? І Олег вийшов з тої ситуації досить віртуозно: у відчинені двері заносять оберемок сіна і звідти доноситься мукання корови. Той сирієць настільки був задоволений, що хотів подарувати Олегові за роботу коштовний перстень з великим рубіном, якого б вистачило йому на все життя, щоб не працювати, але Олег відмовився від подарунка.
І ось Україна проголошує незалежність. Для Лишеги відчиняються двері у великий світ. І він бере розгін з Великого мосту над Вороною аж до самої Америки, виграє премію Фулбрайта серед дуже чисельних претендентів. Олег їде на два роки до Пенсільванії. Його проєкт – «America EmeraId» (Смарагдова Америка).
Там у 1998 році він знову зустрічається з американським поетом Джеймсом Брасфільдом, який викладав у Києво-Могилянській академії курс американської літератури, і Олег тоді дуже близько заприязнився з ним. Вони разом перекладають англійською мовою вірші, поеми і п’єсу «Друже Лі Бо, брате Ду Фу». Книжку видають українською і англійською мовами в Українському науковому інституті Гарвардського університету, і в 2000 році Джеймс і Олег отримують премію Американського ПЕН-клубу за кращу перекладену книжку року. Вони одразу стають відомими у світі. Зазвичай, після цієї премії дають Нобелівську. Олег Лишега стає другим у Східній Європі ( після Здіслави Шимборської, Польща) лауреатом цієї престижної премії, поки що понині. Олега запрошують на найпрестижніші фестивалі у світі.
А 2003 року ми знайомимось з Лишегою на Міжнародному форумі видавців у Львові. І директорка форуму Олександра Коваль дає Олегові найвищу нагороду одразу за дві книжки «Снігові і вогню» (поеми) та «Інший формат» (есей) або Балачки з Прохаськом над Вороною», видавництво «Лілея-НВ» з Івано-Франківська, видавець Василь Іваночко. Це найкраще видані Олегові книжки. Третю – «Тепла вохра» Василь видав у 2016 році, за що я дуже вдячна йому і упорядникові Тарасові Прохаську. До речі, видання вибраних двомовних віршів є у Королівській бібліотеці Великобританії, а книги «Інший формат» (есей) або Балачки з Прохаськом над Вороною» та «Снігові і вогню» – в Бібліотеці імени Симона Петлюри в Парижі.
Цікаво, що у 2003 році я отримала Диплом І ступеня на Міжнародному екофестивалі у Чернівцях за фільм «Люди і дерева» (Сонцеві і дощу) як автор і режисер. Дуже схоже сприйняття світу – це, мабуть, відчув Олег, і після перегляду фільму запропонував знімати разом кіно.
Коли я прочитала обидві книжки з Форуму видавців – була настільки вражена, що сльози навертались на очі. Я ще ніколи не читала нічого подібного.
Ще під час навчання у Києві на театральній режисурі я з кожної стипендії купувала книжки і мала вже непогану бібліотеку. Мені подобались вірші американця Волта Вітмена, японця Ісікава Такубоку. Я їх вчила напам’ять. А тут Лишега – зі своїми перекладами американця Генрі Торо, японця Ясунарі Кавабати, якого вважав своїм вчителем, яких він дуже цінував. І ми почали вже разом знімати кіно. Я була щаслива, що маю такого автора, але вже як оператор і режисер. Свій проєкт документального кіна я подавала ще з 1998 року. Його весь час відхиляли. Він називався «Гідність». І лише після Помаранчевої революції, у 2004-му році, мені Львівське державне телебачення дозволило це робити. За 7 років ми зняли до 16 фільмів про гідних українців в жанрі асоціативного кіна. А в 2010 році наш проєкт закрили, одразу після приходу до влади Януковича. І я невдовзі пішла зі студії за власним бажанням.
А Олега стали запрошувати на найпрестижніші фестивалі з літератури п’яти континентів. Так ми побували у Ірландії, Кракові – на столітті Чеслава Мілоша, у Німеччині, Білорусії. Я ж фільмувала всі Олегові презентації в Україні і за кордоном, всі виставки. Є чимала кінотека.
Пам’ятаю, під час Помаранчевої революції Олега запросили до Бостона на Міжнародний форум славістів. Ми, звісно, були на Майдані. Я назбирала йому торбину помаранчевої символіки і він полетів до Бостона. Зустрічали ми його в аеропорту Бориспіль вже з Віктором Морозовим. Я запропонувала Олегові зробити про це передачу, а він каже: «Навіщо?!». Він не любив отого галасу навколо свого імени. Може й так. Як писав Антуан де Сент-Екзюпері – «Найважливіші події в житті бувають прості і негамірливі».
У Гарварді готують до видання другого тому Олегових творів, які продовжує перекладати Джеймс. Я надіслала туди книжку «Laterna magica» («Чарівний ліхтар»), яку видала минулого року у видавництві «Дискурсус». Це кіноесей в жанрі немонтованого кіна, диск і книжка, де поет Богдан Смоляк ( 1 год. 40 хв.) розмовляє з Олегом при свічках у підземеллях Єзуїтського костелу. Тепер це гарнізонний храм українського війська коло пам’ятника Шевченкові. Цікава історія трапилася там. Як стало мені відомо, там у 16 ст. був настоятелем монах Мартин Лятерна, поляк з Дрогобича, який захоронений у Гданську. То перед минулим Великоднем ми з Богданом замовили поминальну службу за Олегом і Мартином. У Олега є вірш «Мартин» (Лебідь) і ось «Laterna magica». То о.Михайло у проповіді мовив, що «якщо ви хочете помолитись і пом’янути чиюсь душу, то ні час, ні кордони не є тому на заваді».
У Олега Лишеги було особливо шанобливе ставлення до рідного слова. Він не так багато написав, але написане дуже цінне. Кожен його текст читати легко, але кожен раз читаєш, як вперше. Це не придумані історії, а його життєпис, означений особливим поглядом на світ Божий і Людину в ньому. Треба мати дар бачити все навколо себе, але не кожному це відкривається. Від його текстів віє свіжістю нашого українського слова і неповторного мислення. На перший погляд, все це просте, але все геніальне просте, і за ним глибокі смисли. Він чув флейту неба.
У Олега було своє бачення образу книжки, сам оформляв, доводив до завершення, не хотів чиїхось домальовок.
Розробляв свою пунктуацію. Як він був вражений, коли у музеї Генрі Торо у Конкорді побачив його рукописи і горизонтальні дві крапки, а не три. А їх розділяло 200 років. Це сучасник Шевченка. Олег переклав його щоденник за один рік, коли Генрі Торо жив самітником на березі Волдена. Написав есей «Генрі». Цей чоловік уже тоді передбачив теперішні техногенні катастрофи.
Якщо говорити про мистецтво, то Олег рубав скульптуру лише сокирою. Особливо йому були зручні сокири мого батька Андрія Ткача, коваля і скрипаля. Живопис творив саморобними глиняними фарбами. Ніколи нічого не зрубав для своїх фігурок. Любив малювати на старій дошці. А керамічну скульптуру ми випалювали у викопаній печі березового пагорба, у гаю, над рікою Тур’янкою. Олег полюбив ці місця. Часом ловив рибу, іноді руками, як в гостях у Петра Товстухи на лимані в селі Маринівка поблизу Одеси. Я навіть зафільмувала це. Не схвалював читання віршів під музичку. Має бути мелодія слова, її відлуння. Якось я знайшла у його архіві рукопис, де олівцем, як завжди, він пише: «Мені дивно, коли хлопчики-«мажори» чвиркають елегантно перед золотокудрими Ізольдами матюками і хвацько клацають своїми золоченими запальничками.. Той вогонь не зігріє нікого, вони ніколи не позбудуться своїх прищів, навіть під найбільш піратськими наколками на сідницях і пірсінгом на язиці..» (рукопис О. Лишега). І ще – «чим старішими стаємо, тим коротші слова» – Дара.. Доля.. Я його звала Оле.. – таким був у Лишеги перший автограф..
Дарія ТКАЧ-ЛИШЕГА
13.01.2020
Надано авторкою спеціально для публікації у «Віснику міської ради», з редакторською адаптацією Галини Максимів, чиє інтерв’ю «Не хлібом єдиним сита людина» (газета «Свіча», 4 лютого 2011 року) в життєписі Олега Лишеги вважається одним з кращих.
Фото з особистого архіву Дарії Ткач-Лишеги
