РІШЕННЯ
Від 16.08.2016. № 371-13/2016
м. Долина
Про присвоєння звання
«Почесний громадянин міста Долина»
Враховуючи визначні особисті заслуги громадян Степана Євгеновича Шухевича, Василя Івановича Атаманчука та Осипа Бойдуника перед територіальною громадою міста Долини, відповідно до Положення «Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина» затвердженого рішенням міської ради від 13.09.2008. № 1049-27/2008, керуючись Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, міська рада
В И Р І Ш И Л А:
1.Затвердити протокол лічильної комісії про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина» (додається).
2.Присвоїти звання «Почесний громадянин міста Долина» за визначні особисті заслуги перед територіальною громадою міста:
-Степану Євгеновичу ШУХЕВИЧУ– учаснику національно-визвольних змагань, громадському діячу, письменнику і адвокату – посмертно;
-Василю Івановичу АТАМАНЧУКУ– учаснику національно-визвольних змагань, члену Летючої бригади УВО – посмертно;
-Осипу БОЙДУНИКУ– учаснику національно-визвольних змагань, одному із засновників, ідеологів та керівників ОУН, голові УНР, письменнику – посмертно;
– Василю Івановичу РОМАНЮКУ – колишньому міському голові м. Долина (2002-2006 роки), колишньому голові Долинської районної ради (2006-2010 роки) (посмертно);
3.Інформацію про почесних громадян міста Долина опублікувати у «Віснику міської ради» тижневика «Добра справа».
Міський голова Володимир Гаразд
Додаток 1 до рішення міської ради
від 16.08.2016. № 371-13/2016
Степан Євгенович
Шухевич
(01.01.1877 – 06.06.1945)
Степан Шухевич – досить невідомий широкому загалу, навіть національно свідомих громадян. Усі знають його племінника, головнокомандувача УПА – Романа Шухевича, але у їхньому роді є багато відомих особистостей, які усі були свідомими українцями і внесли дуже вагомий вклад у становлення Української нації у нелегкі часи.
Для долинян цікавою буде постать Степана Шухевича, який певний час проживав і працював у нашому місті.
Народився він 1 січня 1877 року в селі Серафинці, тепер Городенківського району Івано-Франківської області. Походив із відомої української сім’ї Шухевичів. У цій родині завжди говорили українською мовою, що було досить нетипово навіть для родин української інтелігенції. Багато тодішніх «патріотів-інтелігентів», які вважали себе українцями, у власному колі спілкувались на «інтелігентній» польській мові, а рідну мову використовували хіба що для спілкування із селянами.
Здобув Степан Шухевич блискучу освіту – закінчив Академічну українську гімназію у Львові, а згодом правничий факультет Львівського університету. Працював суддею в Раві-Руській, Долині та Дрогобичі. З 1911 року зайнявся адвокатською практикою.
У 1914 році один із організаторів УСС, обіймав посаду командира 2-го куреня у ранзі отамана до 1915 року. Згодом перейшов на службу безпосередньо в австрійську армію, командував сотнею, яка складалась майже повністю з мобілізованих українців.
У 1918 році став командантом австрійської польової жандармерії при губернаторі міста Одеси, тобто начальником поліції міста, якщо по-сучасному.
У 1918 – 1920 роках брав активну участь у складі УГА у війні проти поляків, денікінців та більшовиків. Написав «Спомини» про ці події, які, на жаль, не перевидавалися.
З 1920 року знову зайнявся адвокатською діяльністю. Активно виступав із захистом діячів УВО та ОУН у політичних процесах 1920 – 1930-х років. Зокрема, був захисником у процесі «Поштовців», «Конгресівців», «Біласа-Данилишина», захищав долинянина Василя Атаманчука, свого племінника Романа Шухевича у «Львівському процесі», брата майбутнього головнокомандувача УПА Василя Кука – Іларія. Його авторитет серед українського громадянства був незаперечним, з повагою до нього навіть ставились опоненти.
А ще він був чудовим письменником, майстерно описував пережиті ним події. З початком Другої світової у 1939 році покидає Україну і перебуває в Польщі, а згодом у Німеччині, де й помер 6 червня 1945 року.
Для нас, долинян, цікавий період його біографії, пов’язаний із нашим містом. Він це докладно описує у своїх спогадах «Моє життя».
У 1903 році Степана Шухевича призначили помічником судді Чайковського (який важко хворів) до Долини. Тут він у віці 26 років енергійно взявся до роботи :
«В суді я консеквентно придержувався мовних приписів. Всі протоколи, постанови, присуди і т.д. писав я в українській мові, оскільки відносилося до українців».
На той час українську мову, яка мала статус «офіційної» мови Австро-Угорської імперії, у судочинстві використовували тільки 2 судді : Тимофій (Тит) Ревакович із Підбужа і Степан Шухевич з Долини. Використання нашої рідної мови для судді Шухевича означало, що у нього немає перспективи суддєвої кар’єри, але він на це не зважав. До речі, начальником суду в Долині був українець Адам Грабовенський, який не тільки вів документацію польською мовою, але й принципово спілкувався в робочий час із Шухевичом на цій мові.
Дуже цікавими є спогади Степана Шухевича про наше місто та його мешканців:
«На перший погляд, коли заїхати в Долину, видавалося, що мешканцями Долина не різниться ні в чім від Рави, Угнова, Белза та інших селиськ. Переважна більшість, майже загал мешканців, були жиди…. Та Долина мала ще інше населення, яке на перший погляд не впадало у вічі. Було ним українське міщанство, а радше передміщанство. … Вони там жили і становили вже тоді свідомий елемент, що мешкав на Одиниці, Брочкові та інших частинах міста і мав там свої читальні «Просвіти».
Тільки в неділю і свята було слідно, що Долина – це українське містечко, бо тоді міщани з родинами приходили до церкви і тоді появлялося їх на місті дуже багато.»
Степан Шухевич у своїх спогадах писав все, що думав, не старався комусь сподобатись, тому його оцінки сучасників є дуже цікавими, часто навіть досить різкими і «неполіткоректними», але безумовно відвертими і щирими.
В той час і так слабке середовище українства роз’їдала пошесть москвофільства, головним генератором якого була певна частина несвідомого духовенства. Шухевич постійно боровся із цим збоченням і називав цю течію «кацапством».
Ось яку характеристику тодішнього Долинського повіту він подає у спогадах: «Долинщина була антитезою Равщини. Тут кацапства не було. І сама Долина і Долинський повіт були майже виключно українські.».
Цікаві і оригінальні відгуки залишив про довголітнього пароха церкви Різдва Пресвятої Богородиці та свого родича о. Теодора Величковського: « У самій Долині був парохом о. Теодор Величковський, що оженився з рідною сестрою мого батька, через що приходився мені дядьком. Він був кацапом, і за ним пішла його дружина, але вони були «спокійними» кацапами, що ні в чім не шкодили. О. Величковський – це була спокійна, тиха, наскрізь чесна людина. Тямлю, як він аж до сліз радувався, коли вдалося вибрати на посла о. Блачевського, українця.» Згодом сам Шухевич підтверджує, що отець Теодор став міцно на українську позицію.
Думаю, що усім долинянам цікаво буде дізнатися, а хто ж так попрацював серед громадянства нашого повіту наприкінці 19 на початку 20 століть, що піднесло наш народ на високий рівень національної свідомості. Це був Іван Грабовенський. Він працював нотаріусом та був сином начальника суду Адама Грабовенського, який не вирізнявся сильним патріотизмом.
«Іван Грабовенський був дуже енергійний, рухливий, роботящий і запальний діяч. Завдяки його непосидющій вдачі, Долинський повіт і Долина стали тим, чим були, то є правдиво українською територією. Коли кацапські попи сиділи тихенько, наче миші по дірах, то було це тому, що боялися «Яся» Грабовенського. Він був неперебірливий, тож міг і вибити. Завдяки Грабовенському були в Долині читальні «Просвіти», мабуть, чи не по всіх передмістях. Навіть поляки його шанували і боялися. Щонеділі і свята пополудні товк собою по селах, наче Марко по пеклі.»
Велика подяка судді Шухевичу, що зберіг пам’ять про такого відважно національного діяча – нашого земляка. Це вже тема наступних досліджень, а зараз відомо, що Іван Грабовенський взяв активну участь у Визвольній боротьбі у 1918 році. Очолив військову команду Дрогобича у листопаді 1918 (тобто став військовим комісаром по-сучасному), воював у складі УГА у званні майора, командував 17-ю бригадою і загинув 1920 року у Центральній Україні.
На жаль, суддя Шухевич затримався у Долині недовго. (Він не подає у своїх спогадах скільки часу пробув у місті). Після того, як помер основний суддя Чайківський, його перевели на заміну до Дрогобича. Обійняти посаду постійного судді «заважала» його національна свідомість та принциповість у відстоюванні законних інтересів українців, що для переважно польського вищого суддівського керівництва було майже злочином.
Але навіть пізніше він не втрачав зв’язку із містом. Серед його клієнтів було багато діячів УВО та ОУН з Долинського повіту.
У 1926 році завдяки його старанням на процесі «Поштовців» виправдали долинянина Антіна Стефанишина, а Дмитро Дубаневич, який брав участь у нападі на повітову касу в Долині та вбив польського поліцейського в Рахині отримав замість смертної кари 8 років ув’язнення.
У 1928 році боронив долинянина Василя Атаманчука, та зміг уберегти його тоді від смертної кари.
У 1938 році разом із Володимиром Горбовим та іншими адвокатами захищав долинян Івана Клима, Миколу Козака, Дениса Притуляка, Мар’яна Жукевича, Марію Притуляк та Оксану Винник-Грицей (пізніше відому художницю). Їх підозрювали у вбивстві місцевого комуніста та у приналежності до ОУН.
Степан Шухевич – це приклад справжнього українця. Будь-яка діяльність, за яку він брався, робилася досконало, але завжди на перше місце він ставив не професійний, але національний інтерес.
Настав час згадати та гідно вшанувати людину, яка стільки добра зробила для України і для нашого міста зокрема. Пам’ять серед нас і в наступних поколіннях буде найкращою нагородою.
Додаток 2 до рішення міської ради
від 16.08.2016. № 371-13/2016
Василь Іванович
Атаманчук
(13.03.1901 – 20.09.1962)
З нашим містом пов’язані біографії багатьох людей, які у різні періоди нелегкої історії боролись за незалежність України. На жаль, більшість жителів району про них ще не знає, тому і хочу нагадати про одного славетного долинянина – Василя Атаманчука, який залишив свій слід в історії Визвольних Змагань минулого століття, а за мотивами його біографії можна писати захоплюючі романи та знімати не менш вражаючі фільми.
Василь Атаманчук народився 13 березня 1901 року у селі Сихів сусіднього Стрийського району. Вчився у Стрийській гімназії (за іншими даними – в Долинській). Згодом у вчительській семінарії у Львові.
У 1918 році добровільно вступає до Української Галицької Армії, обіймає посаду помічника командира батареї. Брав участь у боях біля Львова та в «Чортківській офензиві». Двічі попадав до польського полону, з якого щасливо втікав.
Після окупації Польщею Західної України не змирився із цим та вступив до Української Військової Організації (УВО). Тепер колишній артилерист перекваліфікувався на підпільника-бойовика.
УВО боролася усіма способами проти окупаційної Польщі, в тому числі терором та експропріацією державного майна і коштів. Всі ці заходи мали на меті ослаблення державного апарату окупанта.
У лютому 1924 року бойовий референт Крайової Команди УВО Юліан Головінський створює спеціальний загін – «Летючу бригаду», основна мета якого – напади на державні банки, поштові відділення та вилучення з них грошей. До боївки були залучені найкращі вояки, яких сотник Головінський знав особисто, в тому числі Василь Атаманчук. Протягом 1924 – 1926 років триває активна діяльність «Летючої бригади».
Василь Атаманчук взяв участь у найзухвалішому пограбуванні тих часів – Львівської Головної пошти. 27 березня 1925 року серед «білого» дня кілька молодих людей зайшли на подвір’я Головної пошти під виглядом службовців і винесли з поштового автомобіля 32 500 злотих (приблизно 3 млн. гривень станом на 2016 рік) та щасливо зникли з місця події.
У 1927 році влада заарештувала Івана Вербицького – близького товариша Василя і він вирішив втікати з країни. Оскільки у ті часи наш Долинський район був прикордонний, то Атаманчук вирішив перейти саме тут до сусідньої Чехословаччини (тепер Закарпатська область), а допомогти в цьому мали знайомі його майбутньої дружини Олени Грицей – мешканки Долини. На жаль, під час переходу він був заарештований та доправлений до Львівської в’язниці. Василя Атаманчука, Івана Вербицького та ще кількох українців звинуватили в організації та виконанні вбивства шкільного куратора Станіслава Собінського. ( Насправді вбивство Собінського здійснив Богдан Підгайний разом із Романом Шухевичем).
Судовий процес був публічний, широко висвітлювався у пресі та увійшов в історію як «Процес Вербицького-Атаманчука». Прямих доказів причетності Василя Атаманчука до вбивства не було та й не могло бути, однак, за допомогою неправдивих свідчень суд виніс жорстокий вирок для обидвох підсудних – смертна кара через повішення.
На щастя, адвокатом Атманчука був Степан Шухевич – один із найкращих українських юристів тих часів. Він вжив дуже енергійних заходів на його захист. Уважно прочитавши матеріали справи вбивства Собінського, Шухевич помітив, що загиблий був смертельно поранений одним-єдиним вистрілом в голову, отже, вбивця був один, а не два, як було записано в обвинувальному акті. Найвищий Суд у Варшаві рішення про смертну кару скасував та призначив Івану Вербицькому 15 років, а Василю Атаманчуку 10 років ув’язнення.
Відсидів більше 8 років та вийшов на волю 25 липня 1935 року. Здобув освіту та згодом одружився з долинянкою Оленою Грицей і переїхав до Долини. Здавалось, що можна розпочати тепер спокійне сімейне життя, але різні окупанти пам’ятали про його роль у Визвольному русі. У 1939 році знову був на короткий час ув’язнений польською владою, а у 1941 вже німецькі окупанти тримали його під вартою.
Після війни працював у місті Долині на керівних посадах у лісовій промисловості. Однак, тепер уже КДБ почало ним активно цікавитись. Саме тиск спецслужб спричинив інфаркт, від якого Василь Атманчук помер 20 вересня 1962 року.
На його могилі, що на цвинтарі у Старій Долині, на скромному залізному, вкритому іржею хресті прикріплена табличка з прізвищем, датами народження і смерті та епітафією із «Заповіта» Т.Г. Шевченка: «І мене в сім’ї великій ….. не забудьте пом’янути».
Думаю, настав час пом’янути Героя, який боровся у найважчих умовах за Незалежність нашої держави. Переконаний, що громада нашого міста зможе встановити гідний пам’ятник на могилі та увіковічнити його ім’я у назві вулиці. Саме таким людям ми завдячуємо існуванню у вільній та Соборній Державі. Героям Слава!
Додаток 3 до рішення міської ради
від 16.08.2016. № 371-13/2016
Осип
Бойдуник
(08.12.1895 – 07.04.1966)
Осип Бойдуник належить до числа провідних і видатних діячів ОУН, ідеологів Українського Націоналістичного Руху, є автором ідеї національного солідаризму.
Народився Осип Бойдуник 8 грудня 1895 р. в м. Долині. В дитинстві та юності отримав належне національне виховання. Після початку Першої світової війни у 1914 р. був призваний на службу до австро-угорської армії.
Після проголошення Західноукраїнської республіки був хорунжим УГА. Протягом 1918–1921 рр. О. Бойдуник брав участь у національно-визвольних змаганнях.
Від початку 1920-х рр. О. Бойдуник, як і багато інших вояків УГА, вступив у новостворену Українську військову організацію (УВО), яку очолив полковник Євген Коновалець. Організація доручила йому проводити роботу за місцем народження та проживання. У грудні 1920 р. – жовтні 1923 р. він виконував обов’язки організаційного референта повітової команди УВО на Долинщині. В його обов’язки входило залучення до УВО нових молодих кадрів, роз’яснення цілей та завдань Організації місцевому українському населенню, створення належної матеріальної бази, налагодження пропагандистської роботи.
Паралельно з підпільною роботою О. Бойдуник не забував про освіту. В жовтні 1923 р. він виїхав до Чехословаччини, де у 1924 р. склав іспити про закінчення навчання (іспит зрілості) та вступив на навчання до Вищої торгівельної школи у Празі. У 1929 р. закінчив навчання, отримавши спеціальність інженера-економіста.
У середині 1920-х рр. О. Бойдуник став членом Групи української національної молоді (ГУНМ), а у 1926–1929 рр. був головою цієї організації. ГУНМ виникла в таборі інтернованих чехословацькою владою вояків УГА. Чеська влада ставилась до інтернованих вояків досить добре, дозволяла пересуватись територією країни, давала можливість працевлаштуватись або йти вчитись, щоб мати самостійні джерела заробітку. З 1924 р. центр ГУНМ базувався у Празі.
У політичній програмі ГУНМ відображалося прагнення організації до безкомпромісної боротьби за Українську самостійну державу проти кожного окупанта, рішуче відкидалась орієнтація як на Польщу, так і на СРСР і проповідувалася орієнтація на власні сили українського народу у цій боротьбі.
У 1925 р. О. Бойдуник був членом редакційної колегії журналу ГУНМ «Національна думка» (виходив з 1924 р. до січня 1928 р.).
Крім нього, в редколегії були С. Нижанківський, І. Ольховий та О. Бабій. Саме на основі цього журналу в 1928 р. було створено офіційний друкований орган Проводу українських націоналістів – журнал «Розбудова нації».
Як член ГУНМ Осип Бойдуник 8-9 квітня 1928 р. брав участь у Другій конференції українських націоналістів у Празі. Ця конференція ухвалила остаточне рішення про створення на базі різних українських націоналістичних організацій єдиної політичної партії.
28 січня – 3 лютого 1929 р. О. Бойдуник брав участь у роботі Першого конгресу українських націоналістів у Відні. На Конгрес прибули 30 представників різних українських націоналістичних організацій. Рішенням пленарного засідання Конгресу 2–3 лютого 1929 р. було створено Організацію українських націоналістів, ухвалено постанови (які, фактично, були програмою діяльності ОУН), затверджено устрій (статут) ОУН, обрано керівництво. Головою проводу ОУН став Євген Коновалець.
У 1929–1930 рр. О. Бойдуник виконував обов’язки секретаря ОУН у Чехословаччині. В червні 1930 р. брав участь у роботі конференції УВО і ОУН у Празі.
Восени 1930 р. Осип Бойдуник повернувся до Галичини, став членом Сенату ОУН і перебував на цій посаді до листопада 1931 р. Про його діяльність дізналася польська поліція, і 9 листопада 1931 р. він був заарештований та майже рік просидів під слідством у тюрмі.
На «процесі конгресівців» 5–9 вересня 1932 р. у Львові О. Бойдуник був засуджений польським судом до чотирьох років позбавлення волі. Вийшов з в’язниці на волю в січні 1936 р. і активно включився в підпільну боротьбу, ставши політичним референтом ОУН на Західноукраїнських землях. Тоді ж друкувався у Львівській газеті «Голос», а згодом очолив тижневик «Голос Нації». Водночас керував діяльністю фабрики «Вапно» у Миколаєві (Львівська область), яка була заснована за допомогою досить потужного тоді «Промбанку».
У 1939 р. О. Бойдуник певний час був головним фінансовим контрольним ОУН, а в 1939–1941 рр. – уповноваженим Проводу українських націоналістів з суспільно-політичної праці. В підпіллі він використовував псевдоніми «Боярський», «О. Грузченко», «Денис», «Діброва», «О. Михайлович». У складі Похідної групи ОУН Осип Бойдуник їде в окупований німцями Київ, де стає секретарем організованої О. Ольжичем Української Національної Ради. 1944 р.
Осип Бойдуник був заарештований гестапо і ув’язнений до концентраційного табору Брец.
Після війни залишився проживати в Західній Німеччині, продовжуючи активну працю в ОУН як член Проводу Українських Націоналістів. У 1954 р. О. Бойдуник був головою Української національної ради (УНРади), написав та опублікував спогади, розповівши про подробиці власного життя. Ці спогади є цінним джерелом для дослідників історії УГА, ГУНМ, УВО, ОУН та й загалом всього українського суспільно-політичного життя першої половини ХХ століття.
Осип Бойдуник відомий як автор ідеї українського національного солідаризму, яка стає основним програмовим завданням в діяльності ОУН впродовж довгих десятиріч. Ці ідейні засади не втратили своєї актуальності і в наші дні.
Автор праць «Національний солідаризм», «Українська внутрішня політика», «Сучасний стан визвольної політики».
Помер Осип Бойдуник 7 квітня 1966 р. в м. Мюнхені (ФРН) і був похований на цвинтарі Вальфрідгоф. 22 січня 2010 року перепохований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Додаток 4 до рішення міської ради
від 16.08.2016. № 371-13/2016
РОМАНЮК
Василь Іванович
(07.10.1951 – 05.05.2015)
Народився 7 жовтня 1951 року в селі Настащин Галицького району Івано-Франківської області. Дитинство минуло на Рожнятівщині, де батьки працювали вчителями у Ціневській і Князівській школах.
З 1969 по 1971 рік проходив військову службу в Московському ВО.
Освіта – вища. У 1976 році закінчив Івано-Франківський державний педагогічний інститут імені Василя Стефаника (історичний факультет) за спеціальністю вчитель історії і суспільствознавства.
З 1976 року проживав у Долині. Працював вчителем історії в Долинській СШ № 1 та завучем в Долинській СШ № 4. З 1981 по 1991 рік працював в райкомі Компартії України на посадах інструктора, завідувача відділу секретаря. Після серпня 1991 року тимчасово не працював, згодом – менеджер страхової компанії «Омета-Інстер», а з березня 1994 року – заступник та директор ТзОВ «Сіріус-ЛТД». З 1995 по 1998 рік трудився на будовах Чехії. Займався підприємницькою діяльністю. З жовтня 2000 року – директор МП «Віра».
31 березня 2002 року обраний міським головою м. Долина. З 17 травня 2006 року працює на посаді голови Долинської районної ради, з 2010 року – депутат Долинської районної ради.
Перебуваючи на посаді міського голови, Василь Іванович одним із перших в Україні на той час, по новаторськи, підійшов до проблеми з опалення квартир у багатоповерхових будинках, давши дозвіл рішенням сесії міської ради на встановлення індивідуального опалення. За головування Василя Романюка в Долині відбувся І Бойківський фестиваль, під час підготовки до якого місто стало значно красивішим і привабливим.
На посаді голови районної ради постійно відстоював інтереси району, зокрема щодо роботи підприємств нафтогазового комплексу, подружився з містами-побратимами в Україні та за кордоном, зокрема в Польщі, відносини з якими підтримуються й донині.
Мав значний досвід керівної роботи. Добре був обізнаний зі станом справ в районі та області, з основними показниками соціально-економічної ситуації регіону, реально орієнтувався у напрямках подальшого його розвитку.
Умілий організатор, вимогливий, відповідальний. Вмів оперативно та чітко організовувати завдання і контролювати їх виконання. Тактовний, доброзичливий, виважений при прийнятті рішень.
За вагомий особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток області, високий професіоналізм відзначений Подякою голови Івано-Франківської обласної ради (розпорядження від 27.11.2006. № 179-р).
Був активним політичним та громадським діячем. З 2000 року – незмінний голова Долинської районної організації партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина».
5 травня 2015 року, на 64-му році життя, в результаті раптового важкого захворювання, пішов з життя.