Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина»

РІШЕННЯ

Від 10.08.2012. № 734-21/2012
м. Долина

Про присвоєння звання
«Почесний громадянин міста Долина»


Враховуючи визначні особисті заслуги перед територіальною громадою міста Долина громадян Зібаровської Алли Олександрівни та Пачовського Михайла Івановича, відповідно до Положення «Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина» затвердженого рішенням міської ради від 13.09.2008. № 1049-27/2008, керуючись Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, міська рада

В И Р І Ш И Л А:

1. Присвоїти звання «Почесний громадянин міста Долина» за визначні особисті заслуги перед територіальною громадою міста:
– Аллі Олександрівні Зібаровській – Заслуженому працівнику культури України, видатному педагогу, хореографу, пропагандисту української музичної культури, зокрема, гуцульського, бойківського, лемківського танців. – посмертно;
– Михайлу Івановичу Пачовському – письменнику і педагогу, просвітителю, фольклористу, засновнику і першому директору першого навчального закладу в місті Долині з українською мовою.

2. Інформацію про почесних громадян міста Долина опублікувати у «Віснику міської ради» тижневика «Добра справа».



Міський голова Володимир Гаразд

Додаток 1 до рішення міської ради

від 10.08.2012. № 734-21/2012

Алла Олександрівна

ЗІБАРОВСЬКА

(1925 – 2002)

Мальовниче село Гуляйполе Запорізької області. Саме тут пройшло дитинство Алли Олександрівни Зібаровської. Здається, що з пелюшок маленьке дівчатко мріяло про танець. Благо, поруч була і перша вчителька – мама, людина, безмежно закохана в народне мистецтво. Педагог за професією, саме вона прищепила маленькій Аллі, любов до пісні і танцю, любов до рідного краю. Жодний концерт у сільському клубі не обходився без юної танцюристки. А згодом це захоплення переросло в справжню пристрасть, без якої, здавалося, життя втрачало сенс.
Вечорами, лежачи у ліжку, в уяві бачила себе на великій сцені серед моря квітів. І тоді підхоплювалася, стрімко бігла до дзеркала і танцювала, одягнувши мамину сукню і накинувши на плечі велику квітчасту хустку. В такі хвилини забувала про все на світі – і про те, що, завтра, можливо, не буде що їсти, в чому піти до школи. Вона просто була щаслива. А згодом, подорослішавши, мріяла про хореографічну освіту, захоплювалася поезією Т.Шевченка і О.Пушкіна, Лесі Українки і С.Єсеніна, музикою М.Лисенка і П.Чайковського, К.Стеценка і М.Глінки. А ще була в Алли Олександрівни маленька пристрасть – вона збирала репродукції картин великих художників і потай милувалася ними. Ця пристрасть залишилася у неї на все життя.
Так розпорядилася доля, що, ставши вже дорослою, у 1944 році, вона опинилася на Станіславівщині (тепер Івано–Франківська область), в місті Долині. Саме тут, уперше, з близька познайомилася з народним мистецтвом карпатського краю. А відвідини концерту Гуцульського ансамблю пісні і танцю викликали у неї і подив, і захоплення, і сльози. Це були хвилини радості від спілкування з чудовим мистецтвом Гуцульщини, її милозвучними піснями, своєрідними танцями, чарівною музикою. І саме тоді утвердилася думка – повністю присвятити себе мистецтву танцю.
В 1947 році Алла Олександрівна створює свій перший дитячий хореографічний колектив у місті Калуші. Та брак відповідної освіти давався взнаки, і її треба було здобувати самотужки. Вона організовує фольклорно – етнографічні експедиції з таких же ентузіастів, як і сама, вивчає народні звичаї й обряди Івано-Франківщини. З кожної такої експедиції привозить щось нове. Так, у селі Маринополі записує лемківські народні мелодії, вчиться танцювати по-лемківськи, вивчає особливості лемківського національного костюма, збирає дітей біля школи і танцює з ними.
В селі Княжолуці їй подарували стареньку бойківську сорочку, вишитий узор з якої потім старанно переносили на костюми до танцю “Бойківчанка”. А коли мешканка села Ямниці, яка вже й не пам’ятала, скільки їй років, відкрила скриню зі своїм віном (приданим), то Алла Олександрівна зачудувалася. Там лежав дівочий бойківський костюм, вишитий бісером.
На скількох гуляннях побувала вона, скількох стареньких бабусь дивувала проханням показати їй ту чи іншу танцювальну фігуру, проспівати пісню, заграти мелодію! Все це пізніше втілювалося в певних задумах, відтворювалося на сцені.
В 1959 році Зібаровську А.О. запрошують до невеликого містечка Богородчан, що поблизу обласного центру, де при районному Будинку культури вона створює самодіяльний хореографічний колектив. І, незважаючи на досить вже солідний багаж знань, продовжує підвищувати свій мистецький рівень.
Незабутнє враження справили на неї зустрічі з Володимиром Петриком – головним балетмейстером Гуцульського ансамблю пісні і танцю. Саме він чи не найбільшою мірою сприяв її становленню як педагога-хореографа. Скільки репетицій ансамблю було відвідано! Ставала біля станка і до сьомого поту працювала разом з артистами балету.
На все життя запам’ятала творчі зустрічі з видатним Павлом Вірським, які надихали молодого здібного педагога на нові звершення.
Глибокий слід у душі Алли Олександрівни залишили науково-практичні семінари підвищення кваліфікації педагогів-організаторів при Львівському державному театрі опери та балету, які проводив здібний хореограф Мирослав Вантух, на той час, Заслужений діяч мистецтв України, керівник чудового танцювального колективу “Юність” зі Львова.
Повертаючись додому, Алла Олександрівна поринала в роботу. Самовіддана праця в богородчанському колективі приносить свої результати – участь у міських, обласних та республіканських оглядах, фестивалях, присвячених знаменним датам.
У цьому юному колективі учасників об’єднала щира дружба, бо спільні репетиції, поїздки, виступи, спільні радощі й невдачі, пошуки і знахідки, а перш за все талант педагога здружили юнаків і дівчат в одну сім’ю.
За збігом обставин у 1963 році Алла Олександрівна повертається в Долину, полишивши своє дітище на колишніх учнів. Та як людина творчої вдачі вона не може сидіти склавши руки і створює при Будинку культури самодіяльний ансамбль танцю “Веселка”.
Шлях до визнання колективу був довгим і тернистим. Колектив формувався і міцнів, набував свого, властивого тільки йому, почерку. І вже в 1965 році танцюристи виїжджають з творчим звітом до Москви, де їхні виступи користуються великим успіхом.
За творчі здобутки колективові в 1967 році присвоюють звання “самодіяльний народний”, а Аллі Олександрівні – почесне звання “Заслужений працівник культури України”.
З цього часу творча біографія колективу збагачується новими мистецькими здобутками. І головний із них – участь у Міжнародному фольклорному фестивалі в Кишиневі (Республіка Молдова), де головою журі була знаменита Устинова.
Неможливо передати словами, як напередодні конкурсного виступу хвилювалися танцюристи, як заспокоювала їх керівник, потай ковтаючи таблетки. А тут ще і “благочестивці”-земляки, відчуваючи в душі заздрість, давали “корисні” поради, бо нібито все виходило “не так”.
Та ось усе позаду. Журі оголошує свій вердикт – народний ансамбль “Веселка” з України стає Лауреатом фестивалю і нагороджується дипломом другого ступеня (і це з тридцяти семи колективів-учасників). Радості не було меж. Та найбільше запали в душу Аллі Олександрівні слова, сказані головою журі: “Коли дивишся гуцульські танці, то здається, що з гір скотилася снігова лавина, яка підхоплює все навколо і стрімко несе із собою”. Саме ці слова спонукали Аллу Олександрівну ставитися більш критично до підбору репертуару, відшукувати першооснови гуцульського, бойківського, лемківського танців.
Завдяки цьому в репертуарі ансамблю “Веселка” з’явилися: “Вишківський веселий”, “Долинський дрібонький”, “Яремчанська гуцулка”, “Козак” та інші.
Та перш ніж винести новостворений танцювальний номер на широку аудиторію, Алла Олександрівна не раз і не два консультувалася з провідними спеціалістами, серед яких і її старший колега – народний артист України Володимир Петрик.
А попереду нові перемоги. В 1976 році в місті Закопаному (Польща) проходив Міжнародний фольклорний фестиваль колективів гірських районів.
І знову хореографічне мистецтво України представляла долинська “Веселка”. І як було приємно, коли найвищу нагороду фестивалю – “Золотий топірець” – виборола саме вона. Тоді й посипалися запрошення з різних країн то на фестивалі, то на конкурси, а то і взагалі в концертне турне.
В 1978 році “Веселка” виїжджає на Міжнародний фестиваль фольклорних колективів “Червона ружа” до югославського міста Руського Керестуру. Перемогу виборювали танцюристи з шістнадцяти країн світу. Гран-прі “Золотий постріл” у руках танцюристів “Веселки”. А вдячні югославські глядачі після кожного виступу клали їм до ніг кошики з червоними трояндами – як символ захоплення і подяки молодим талантам.
Та в 1983 році Алла Олександрівна змушена залишити свій уславлений колектив, з яким пропрацювала двадцять років і якому віддала часточку свого серця. Знову переїзди. На цей раз – до обласного центру, де вона заново поринає в роботу, очоливши танцювальну групу самодіяльного народного ансамблю пісні і танцю “Карпати” об’єднання “Прикарпатліс”.
Скільки сил довелося докласти, щоб люди різних професій з однаковою любов’ю до мистецтва згуртувалися у дружній колектив, а своєрідності, неповторного колориту йому надавали репертуар і манера виконання, робота над якими постійно вдосконалювалася. Саме в цьому колективі народилися “Бойківчанка”, “Прикарпатський вітальний”, “Гуцулка”, знайшли своє друге дихання “Вишківський веселий”, “Аркан”.
Одночасно Алла Олександрівна Зібаровська як неперевершений знавець західноукраїнського танцювального фольклору постійно очолює курси підвищення кваліфікації педагогів-хореографів області й України, продовжує здійснювати хореографічні постановки в різних танцювальних колективах республіки.
Та час невблаганний. І в 1990 році А.О.Зібаровська йде на заслужений відпочинок. Але, як кажуть, спокій їй тільки сниться. Тому вона не покидає мистецьку стежку. Як знавця бойківського та лемківського танцювального фольклору її залучають до практичних занять з майбутніми педагогами-хореографами-студентами Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, вона підтримує тісні зв’язки з хореографічними колективами шкіл області, колективами, якими колись керувала.
Естафету Алли Олександрівни підхопили її вихованці. Немало їх назавжди пов’язало своє життя з мистецтвом танцю, ставши професійними артистами балету, керівниками дитячих хореографічних колективів, ансамблів бального чи народного танцю.
І немало хороших слів звучить на адресу цього чудового педагога і наставника.
Справжнє мистецтво завжди облагороджує, а тим більше, коли на службі у нього стояли такі люди, як Зібаровська А.О.
Невеличка, зі смаком обставлена квартира неподалік від центру міста. Акуратно розміщені на стінах репродукції картин видатних художників, фотографії танцювальних колективів. Годинами дивилася на них зі смутком в очах невисока жінка, згадуючи прожите життя. А прожите воно не даремно.
Саме тому в цій квартирі часто тісно і гамірно від гостей. Приходять сюди викладачі і студенти Прикарпатського університету ім. В.Стефаника, учні шкіл і її давні вихованці, які з’їжджаються зі всіх куточків України. Для них вона на все життя залишилася вчителем, другом, порадником і просто – Людиною з великої літери.