Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина»

РІШЕННЯ

Від 13.07.2015. № 2089-64/2015

м. Долина

Про присвоєння звання

«Почесний громадянин міста Долина»

Враховуючи визначні особисті заслуги Оксани Йосипівни Грицей, Антіна Савовича Стефанишина (Вартовий), отця-декана Теодора Величковського перед територіальною громадою міста Долини, відповідно до Положення «Про присвоєння звання «Почесний громадянин міста Долина» затвердженого рішенням міської ради від 13.09.2008. № 1049-27/2008, керуючись Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, міська рада

В И Р І Ш И Л А:

1.Присвоїти звання «Почесний громадянин міста Долина» за визначні особисті заслуги перед територіальною громадою міста:

– Оксані Йосипівні Грицей – заслуженому майстру народної творчості, члену Спілки художників України, неперевершеному портретисту і митцю унікального жанру – художнього випалювання на дереві, учасниці національно-визвольних змагань, громадському діячу і педагогу – посмертно;

– Антіну Савовичу Стефанишину «Вартовий» – борцю за незалежність України, політичному діячу, письменнику і педагогу – посмертно;

– отцю-декану Теодору Величковському – духовному настоятелю, просвітителю, громадському діячу – посмертно;

2. Інформацію про почесних громадян міста Долина опублікувати у «Віснику міської ради» тижневика «Добра справа».

Міський голова Володимир Гаразд

Додаток 1 до рішення міської ради

від 13.07.2015. № 2089-64/2015

Оксана Йосипівна

Грицей

(11.05.1915 – 13.08.1988)

Оксана Винник-Грицей належить до славної плеяди талановитих людей Долинщини, які невтомною працею і дивовижною силою свого духу змінюють цей світ на краще. Їх імена сяють яскравими зорями на небосхилі української, а часто й світової культури, і назавжди залишаються у вдячній пам’яті нащадків.
Крім того, Оксана Грицей ще й активна учасниця національно-визвольних змагань, громадський діяч і педагог.
Бог дав Оксані не лише великий талант, але й важку тернисту дорогу із такою кількістю випробувань, яких вистачило б на кілька життів. Але з Божою допомогою вона не лише подолала всі труднощі, а й досягнула великих успіхів та здобула широке визнання свого таланту. Обдарована художниця, Заслужений майстер народної творчості, член Спілки художників України Оксана Йосипівна Грицей – неперевершений портретист і митець унікального жанру –художнього випалювання на дереві.
Народилась Оксана 11 травня 1915 року в мальовничій околиці міста Долини Станіславської області в родині судового урядника Йосипа Винника. Саме батько – людина освічена й інтелігентна – передав своїй дочці любов до книжки, цікавість до пізнання світу, почуття патріотизму і любові до свого народу.
Навчаючись у Долинській початковій школі, а пізніше в гімназії, дівчина малювала портрети вчителів, товаришів, а ще – багато читала, гарно вишивала.
Яскравою подією у формуванні світогляду Оксани був приїзд у Долину відомих львівських художників Павла Ковжуна і Михайла Осінчука. У 1931 р. вони були запрошені громадою міста Долини для розпису церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Так виглядала церква у 1906 році після освячення її митрополитом Андреєм Шептицьким.
Випускник Київського художнього училища, студент Української Академії Мистецтв Павло Ковжун дав юній Оксані перші професійні уроки рисунка, заохочував до подальшого навчання, оглянувши роботи талановитої дівчини.
Павло Ковжун розповідав молоді про красу Рима, про духовну і матеріальну скарбницю католицького світу, про значну постать і місію Митрополита Андрея Шептицького. Після таких розповідей юна Оксана ще наполегливіше навчалась мистецтву, мріючи про поїздку до Італії.
Та окрім бажання сягнути мистецьких вершин, вона жила вірою і надією здобути самостійну і незалежну Українську державу. Вона стає активною учасницею молодіжного підпільного руху, вступає в ряди організації українських націоналістів, яка в той час діяла в Долині під проводом доктора права Володимира Горбового.
За поширення часопису ОУН «Сурма», політичних листівок у 1936-1937 роках Оксана Винник перебуває під політичним арештом у Золочівській тюрмі, не маючи можливості навіть бути на похороні свого батька Йосипа Винника і рідного брата Мар’яна Винника, який трагічно загинув.
Час перебування в Золочівській тюрмі став часом формування суспільно-політичної зрілості Оксани. В тюрмі вона налагоджує контакти з керівниками регіональних осередків ОУН, з учасниками руху опору, котрі дають настанови на подальшу роботу після виходу з-під арешту.
З 1938 року живе у Львові, де потрапляє у вир мистецького і політичного життя міста. Влітку успішно складає вступні іспити в «Інститут штук пластичних» у Львові.
Роботи талановитої Оксани Винник викликають захоплення у львівських художників, серед яких був Михайло Мороз, художник-живописець, випускник Мистецької школи Олекси Новаківського у Львові, випускник Академії Мистецтв і Промислу в Парижі. Будучи палким прихильником талановитої молоді та офіційним портретистом Митрополита Андрея ІІІептицького, Михайло Мороз представив йому роботи Оксани Винник. Владика високо оцінив талант молодої дівчини і запропонував стипендію для продовження навчання в Італії.
Щастя для здійснення найзаповітнішої мрії було так близько. Проте війна 1939 року назавжди обірвала всі світлі надії і сподівання.
Щоб уникнути переслідувань і арештів, що проводив більшовицький режим проти передової української молоді, за наказом Проводу ОУН Оксана виїжджає до Кракова, де проходить вишкіл конспіративної роботи в підпіллі і підготовки розвідницьких жіночих бригад у ворожому тилу чи оточенні.
У Краківському студентському осередку ОУН знайомиться з талановитим скульптором Михайлом Черешньовським, родом з Лемківщини, що після закінчення школи деревного промислу в Коломиї завершує навчання у Краківському інституті штук пластичних.
Він був і членом українського мистецького гуртка «Зарево» під патронатом Богдана Лепкого.
У Кракові Оксана працює і як художниця, і як підпільна політична діячка, виконуючи обов’язки спец-кур’єра проводу ОУН. Власне, за вказівкою Проводу Оксана і Михайло приїздять до Болехова займатись підпільною діяльністю. Під вивіскою мистецької майстерні різьблення на дереві створили культурно-просвітницький осередок для молоді.
Незважаючи на суворий час, у молодих гарячих серцях спалахує кохання.
Молоде подружжя, котре взяло шлюб в Болехівській церкві 28 березня 1942 р., було для всіх зразковим. Незабаром вони вже раділи народженню сина Святослава. Та в час воєнних лихоліть щастя було недовгим – у 1943 році Михайло і Оксана важко пережили втрату сина.
У тяжкі роки німецької окупації поєднання творчої роботи, господарських і родинних обов’язків, активної підпільної діяльності вимагало великих зусиль. Німецька окупаційна влада заборонила вести будь-яку політичну діяльність, але не заперечувала проводити культурно-освітню та економічну.
Михайло в селі Церківні організував підпільну майстерню з ремонту зброї, був редактором і автором листівок на антифашистську та антирадянську тематику.
Оксана – член жіночого комітету з захисту й опіки дітей-сиріт. З цілої околиці вчили дітей столярства, різьби на дереві, малювання. Всі обов’язки Оксана і Михайло виконували з великою відповідальністю. До сьогоднішнього дня живуть люди, яких Оксана і Михайло врятували від голоду, смерті, примусового вивозу до Німеччини.
Але, на жаль, їм судилося бути разом вже зовсім не довго…
Навесні 1944 р. подружжя змушене було виїхати на Лемківщину в родинні сторони М.Черешньовського. У червні в них народжується дочка Звенислава. Проте радість молодого подружжя знову захмарила рука війни – восени Михайла мобілізують до війська, і доля назавжди розлучила їх.
Після страшних поневірянь і важких випробувань долі, Михайло опинився аж за океаном, у США, де натхненною працею і силою свого таланту здобув заслужену славу як визнаний скульптор і майстер художньої різьби на дереві.
Оригінальністю і витонченістю означені скульптури Матері Божої, які створив на знак вдячності за те, що Пречиста порятувала його життя.
Михайло Черешньовський до кінця своїх днів жив у Нью-Йорку, але душею він завжди був з Україною, саме їй присвячував усі свої твори…Це пам’ятник Героям України – Симону Петлюрі, Євгену Коновальцю, Тарасові Чупринці і Степану Бандері, створив чимало інших пам’ятників видатним діячам України. Вершиною його майстерності можна назвати і пам’ятники Лесі Українці, встановлені в Торонто і Клівленді.
Неперевершений і ансамбль церкви св.Івана Хрестителя у американському м.Гантері – як зразок вишуканої народної дерев’яної архітектури карпатського краю, що оздоблена різьбленим іконостасом та іншими елементами художньої різьби на дереві.
Після розлуки з Михайлом Черешньовським Оксана не змогла залишитись на Лемківщині. Надзвичайно важкі фронтові умови (більшовики спалили село), чужина, хвороба доньки змусили Оксану повернутися в рідну Долину і прожити тут усе своє життя.
З грудня 1944 року почалося нове життя Оксани – жорстоке, голодне, холодне, страшне і відповідальне. Пограбована рідна хата, хвора мама і мала дитина на руках – це лише частка проблем, які треба було подолати.
Донька Звенислава потребувала операції, лікування у висококваліфікованих лікарів. Але не було жодних засобів для існування, зате були постійні виклики на допити в НКВС. Дивом вдалося уникнути арешту і вивезення в Сибір.
Та Бог не дозволив Оксані впасти у зневіру. Руку допомоги подав добрий і щирий чоловік – Юліан Грицей, з яким і поєднала свою долю у 1948 році. Разом легше було долати труднощі, лікувати душевні рани. Народження у 1949 році сина Степана хоч і додало буденних клопотів, але сповнило серце вірою в те, що все найстрашніше – позаду.
Діти підростали, а в серці Оксани росло прагнення творити, реалізувати свій яскравий, даний Богом талант. Малює своїх любих дітей, маму, природу…Чоловік Юліан Грицей був високопрофесійним столяром. За проектами Оксани він робить перші столярні вироби (шкатулки, тарілки), а Оксана технікою випалювання їх декорує.
Вона одна з перших на Прикарпатті застосовувала нові інструменти – електрописаки, які чоловік Юліан постійно вдосконалював, щоб можна було регулювати силу нагрівання.
В той же час вона не припиняє роботи в ОУН. Оксана Грицей так спритно виконувала доручення провідників, що вороги й не здогадувалися, що художниця займається підпільною діяльністю. Підтримувала матеріально і морально родини репресованих членів ОУН і вояків УПА.
З великою наполегливістю і любов’ю Оксана поринає у вир художньої творчості. Вже в 1951 р. з’являються у Львові на виставці дерев’яні шкатулки, оздоблені технікою випалювання, а в 1952-1953рр. – серія портретів Т.Шевченка, Л. Українки,І. Франка, Б. Хмельницького…
Із львівських виставок всі експонати потрапляють на республіканську виставку до Києва.
1953 р. вступає в Станіславське кооперативне товариство художників. Кожного року роботи експонуються на обласних, республіканських виставках, приходять замовлення. Так, на замовлення музеїв міста Кам’янка Кіровоградської області виконує портрети: О.Пушкіна і П.Чайковського.
Для Станіславського краєзнавчого музею – портрети Б.Хмельницького та І.Богуна.
У Львові та Москві з великим успіхом експонуються портрети Льва Толстого та Лесі Українки. Для Львівського музею ім.І.Франка виготовлені три портрети (у різному віці) Івана Франка. Портрети Лесі Українки та І.Франка закуплено Міністерством культури України для Канадського музею в Торонто.
Прийшло велике визнання великого таланту! У Києві на одній із республіканських виставок декоративно-прикладного мистецтва професор Київського художнього інституту, відомий художник-графік Василь Касіян, зупинившись перед роботами О.Грицей вигукнув: «Це диво, xто автор цих робіт? Це незрівнянне чудо!»
Крім портретів, у творчому доробку Оксани Йосипівни Грицей значне місце займають твори декоративно-прикладного мистецтва. Декоративні шкатулки, книги-адреси, альбоми, набориписанок, оздоблених технікою випалювання, розмальовки, різьблення, інкрустації бісером…
Мисткиня досконало володіла і технікою олійного живопису, рисунком, витонченим декором композиційної побудови, оздоблювальної орнаментики.
Художниця створила унікальну за своїм задумом цікаву річ – українські шахи. Пішаки у неї постають рядом ялинок, король – гуцул, королева – гуцулка у національному народному одязі. До набору входив і оригінальний шаховий столик і два стільці. Ця робота неодноразово експонувалась на виставках у Львові і Києві, а в 1960 р. була придбана музеєм Києво-Печерської лаври.
Постійним першоджерелом натхнення для Оксани Грицей було українське народне мистецтво: вишивка, ткацтво, писанкарство, різьба та інкрустація. Оксана Грицей глибоко проникає в корені вікового розвитку народної творчості, детально їх вивчаючи та аналізуючи.
В липні 1970 р. О. Грицей стає членом Спілки художників України, а в грудні 1980 р. отримує почесне звання “Заслужений майстер народної творчості України”. Про її творчість вміщували публікації часописи, літературно-політичні журнали України. Видатні сучасники поетеса Ольга Стрілець, письменник Роман Федорів, мистецтвознавець Олексій Соломченко, письменник Роман Горак висвітлювали сторінки життя і творчості художниці, популяризували її ім’я.
Ольгою Стрілець про О.Грицей написано вірш та нарис “Творець прекрасного”, що вийшов окремою книжечкою 1961 р.
Безмежну скарбницю народної творчості Оксана Грицей передавала молодому поколінню. У 50-60-х роках вона працювала в Долинському районному Будинку піонерів керівником художніх та вишивальних гуртків. Вона не тільки вчила дітей малювати, різьбити, вишивати – насамперед вчила їх любити Україну, пишатися її історією та культурою, берегти і примножувати її духовну і культурну спадщину.
Оксана Йосипівна й сама творила історію рідного краю і була яскравим прикладом для молодого покоління – як жити, щоб вистояти і перемогти всі труднощі, які готує доля. Брала активну участь у формуванні і створенні музичної та художньої шкіл у Долині.
Спілкуючись з багатьма освіченими і впливовими людьми у Львові й Івано-Фанківську наголошувала, що дуже хоче бачити свою рідну Долину культурним центром. Ще в 60-х роках перед місцевою владою, перед Міністерством культури порушувала питання про створення художньо-історичного музею Долинщини, збирала зразки вишивок, вела етнографічні дослідження, мріяла про створення художньо-мистецького центру.
А ще – вона була дуже доброю, люблячою мамою для доньки Звенислави і сина Степана, яким передала свою безмежну любов до Батьківщини, працелюбність, прагнення до творчості і постійного самовдосконалення. Син обрав мистецьку стежину – закінчив Косівське училище прикладного мистецтва, Львівський інститут декоративно-прикладного мистецтва і впродовж багатьох років творчо працював як художник.
Технікою художньої обробки шкіри створював цікаві композиції на козацьку тематику, оздоблював інтер’єри, використовував неповторні поєднання технік і матеріалів. Поєднуючи дерево й метал створив серію барельєфних портретів діячів історичного минулого і сьогодення, поєднуючи дерево й кераміку, виготовив оригінальні композиції для оздоблення інтер’єрів…
Створив пам’ятний знак жертвам нацизму, який встановлено в Івано-Франківську на будинку, де в часи Другої світової війни було гестапо.
Художник завжди залишав частинку свого серця у творах, висловлював своє розуміння вічних істин краси.
З 2002 року – член Національної спілки художників України.
Його роботи презентували мистецтво Прикарпаття в Києві, Москві, був учасником обласних, Всеукраїнських і Міжнародних художніх виставок.
Роботи Степана Грицея прикрашають приватні збірки любителів мистецтва Канади, США, Австралії, Франції, Німеччини, Польщі.
Останні скульптурні роботи художника – барельєф та меморіальна дошка засновнику Голландського хору Мирославу Антоновичу в Долинській дитячій музичній школі.
Оксана Йосипівна пишалася своїми дітьми, щиро раділа їх успіхам і здобуткам. Вона, як мати, опікувалася молодими художниками, підтримувала їх добрим словом, мудрою порадою.
На жаль, 13 серпня 1988 р. серце талановитої художниці зупинилося.
Але високе світло її люблячої щирої душі, яскраве сонце її таланту завжди сяятимуть нам, щоб ми не заблукали в темряві байдужості й зневіри, ненависті і зла. Вона, як і Леся Українка, завжди буде взірцем незламності духу і безмежної любові до України.
Творча спадщина Оксани Грицей зберігається в багатьох музеях України, Куби, Канади, США, Польщі, Індії, Німеччині і в приватних збірках України. Така широка географія слави нашої землячки.
На будинку, де проживала художниця, урочисто відкрито меморіальну дошку, яку створив син художниці, Степан Грицей. Разом з дружиною, Мар’яною Стахмич-Грицей, Степан Юліанович в рідній оселі відкрив кімнату-музей, мистецьку експозицію творів майстрині, а в 2006р. ними видано прекрасну книгу-альбом “Оксана Грицей – Заслужений майстер народної творчості України”.
Іменем Оксани Грицей названо вулицю в м.Долині.
На екскурсії в гостинну оселю родини Грицей часто приходили учні та вчителі Долини й району, шанувальники мистецтва й художники з України та з різних країн світу.
На жаль, невблаганна смерть забрала в позаобрійні світи і сина художниці – Степана. Але світла пам’ять про цих талановитих, добрих і щирих людей завжди житиме у наших серцях.

Додаток 2 до рішення міської ради

від 13.07.2015. № 2089-64/2015

Антін Савович

Стефанишин (Вартовий)

(1897 – 1972 )

Антін Стефанишин народився в 1897 році в місті Долині, де успішно закінчив початкову школу та вступив у гімназію. Після здобуття середньої освіти повернувся додому та продовжив вчителювати в місцевій початковій школі товариства «Рідна школа».
В часі національних змагань воював в Українській Галицькій Армії. З 1920 року він був членом УВО (Української Військової Організації), бойовим референтом повітової команди УВО Долинщини протягом грудня 1920–1922, а згодом бойовим референтом Стрийської окружної команди УВО. У 1922 заарештований польською поліцією, вийшов на волю 1923 року.
Входив до «Летючої бригади» – спеціального підрозділу, створеного у складі групи спеціально підготовлених і законспірованих бойовиків для здобуття грошових коштів шляхом вчинення ексів (експропріаційних актів – нападів на державні установи із метою заволодіння коштами, які в умовах польської окупації вважалися українським національним здобутком і тому повинні бути повернені на благо української нації). Але в 1925 році, після численних успішних акцій, групу було розкрито і Вартового було засуджено (як і більшість його побратимів).
З початку 1930-х років він відходить від активної діяльності в УВО та вступає у партію «Фронт Національної Єдності».
З 1935 по 1938 рік працював вчителем у «Рідній школі» в Долині.
Ось як про Антіна Вартового згадує його учень Петро Лаврів: «Антін Стефанишин у 1918-1920 роках був четарем УГА. Коли повернувся з Великої України до Долини, польська влада не дозволила йому працювати. Злидні штовхнули його в ряди КПЗУ. У 1928 році він їздив до Харкова і вів переговори з урядом УССР про допомогу Галичині, коли вона повстане проти польських окупантів. Харківський уряд погоджувався допомогти з умовою, що після перемоги повстання Західну Україну прилучать до Совєтського Союзу. Галицькі політики хотіли жити самостійно. У 1934 р. ще раз післали А. Стефанишина на Східну Україну. Коли він у Києві зайшов до знайомих, вони перелякалися. Крадькома дібралися до Дніпра, човном від’їхали від міста й порадили йому чимдуж утікати, щоби не потрапити в кігті ГПУ. На Збручі його впіймали польські прикордонники й суд покарав 28 добами арешту за перехід кордону.
Повернувшись до Долини, А Стефанишин написав чимало статей про голод і репресії на Східній Україні. В одній він навів почуті за Збручем слова:
«На хаті серп і молот,
У хаті нужда й голод,
Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні».
Жив він скромно. Після смерті батьків мусив утримувати молодшу від нього сестру. Треба було завалити стару хату та із ще доброго матеріалу звести нову. Не вистачало грошей. Учитель «Рідної школи» отримував менше від учителів державних шкіл. Писав також вірші, оповідання й повісті, але редакції або зовсім не платили, або гонорари були жалюгідні. Коли сотник УГА Дмитро Паліїв почав творити партію «Фронт національної єдності» (ФНЄ), то на Долинщині її активістами стали А. Стефанишин і помічник адвоката Луцева (прихильник Української Радикальної Соціалістичної Партії) Михайло Паращій з Ціневи під Рожнятовом.
Будучи гімназистом, я часто відвідував колишнього керівника нашого VII класу А. Стефанишина. Коли в повітрі вже пахло війною, я пішки пішов до дружнього учителя і ми задумалися над нашою долею: хто нас визволить із лядського ярма. Стефанишин боявся казематів ГПУ і, як тільки почув, що Червона Армія перейшла Збруч (1939 р.); разом з оборонцем Степана Бандери на Варшавському процесі, після вбивства польського міністра внутрішніх справ і творця концтабору в Березі-Картузькій Пєрацького, адвокатом Володимиром Горбовим подався за Сян.
У 1941 – 1944 рр. А. Стефанишин працював заступником окружного коменданта української поліції в Калуші, одружився з Теодосією Мельничук і з нею та близнятами в 1944 році утік знову на захід…»

Після закінчення Другої світової війни Антін Стефанишин емігрує у Сполучені Штати Америки, де займається літературною діяльністю.
З віршів Антіна Стефанишина, які друкував під псевдонімом Антін Вартовий, широкого розповсюдження набула «Пісня націоналістів»:
Ми не дамо катувати народу
І нести загладу прадідній землі…
Орли степові бунтарського роду,
Полум’ям на прапорах наші кличі:

Рефрен: Порив безмежний за волю, життя
Веде нас гуртом до двобою,
До бою, палкі молодечі серця,
Бо доля Вкраїни горою!

Крила розгорнем, заграють мускули,
І маки червоні кругом зацвітуть,
Степу тамбори і бубни гуцулів
Нам радісні вісті кругом понесуть.

Ми наче сонце розіб’ємо хмари,
Залізного Ґонти завзяті брати,
Ми носії безпощадної кари,
Тікайте, всі зайди, тікайте, кати!

Музику до «Пісні націоналістів» написав Микола Бігун. Композитор Ярославенко написав мелодію до «Гімну луговиків» на слова А. Вартового («Луг» – молодіжна пожежно-спортивна організація на західних землях України в 30-их рр.). Збірку поезій А. Вартового «Кличе дзвін» видало ще в 1926 році видавництво «Нова доба».
Один з найкращих творів А. Вартового – п’єса «У сумерках віків» про заснування міста Долини в передхристиянські часи. Її прем’єра з великим успіхом відбулась у 2007 році. в постановці Долинського народного театру під керівництвом режисера Надії Костьович (Пелехан). Шкода, що під час війни пропала повість «Бронзи», подібна до роману польського письменника Болеслава Пруса «Фараон». В ній земляк поета Богдана Кравціва (народженого також у Долині) описав боротьбу єгиптян проти гіксів, яка тривала 300 літ (аналогія зрозуміла!) й закінчилася визволенням Єгипту.

Помер Антін Вартовий (Стефанишин) в Чикаго в 1972 році, там і похований.
Пам’ять про талановитого сина долинської землі, його непогасима творча зірка, є для нас незабутньою, а тому – незгасимою у високому піднебессі української літератури і мистецтва.